Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

——— 5 ———

Вранці пʼятого дня я отримала листа від матері, де вона писала, що з батьком відбувається щось дивне відтоді, як він повернувся додому, і просила дозволу приїхати. Серце стислося від тривоги за рідних, і я вирішила, що нам із Радимиром знову час поговорити, навіть якщо це не входило сьогодні в його плани. Тож, взявши лист, я вийшла з кімнати і відправилась його шукати. Вже зовсім скоро Вілена побігла за мною, питаючи, чим вона може мені допомогти.

Ми знайшли графа в саду на тих самих гойдалках, де нещодавно я спілкувалась із Володимиром. Він сидів там у чорній сорочці і чорних штанях. Наблизившись, я помітила, що він щось читав, зосереджено і навіть трохи відчужено.

— Війни не буде, — сказав він досить голосно, не відриваючись від свого листа.

— Ваша світлосте? — спробувала я привернути його увагу.

— Герцог Данило Ружинський пише, що неподалік від його володінь було помічено солдатів іншої країни. Це дуже турбує його, тому я сказав, що...

Раптом Радимир підняв голову і глянув на мене, склавши листа в кілька разів:

— А ви щось хотіли, моя панно? Вас щось турбує?

— Вже нічого, — віддала я Вілені свій лист і сіла поруч. — Просто ми вчора увесь день не бачились і це не дає мені спокою, пане Радимире.

— Он як, — посміхнувся Радимир і опустив очі. — В такому разі, сьогодні я увесь ваш.

Ці слова наповнили мене теплом, але його усмішка здавалася дещо сумною. В його очах я ніби бачила тінь якогось мороку, який граф намагався приховати від мене. Хоча на його обличчі була усмішка, я відчувала, що мушу щось зробити.

— Тоді чому б нам не влаштувати танці? — із захопленням в очах вскочила я на ноги. — Ви ж не проти потанцювати зі своєю нареченою, ваша світлосте?

— Нареченою? — знову глянув Радимир на мене.

Його погляд в мить наповнився ніжністю і розгубленістю. В очах промайнув відблиск тепла. Після чого він лагідно посміхнувся і, поклавши лист на гойдалки, підійшов до мене ближче, простягши руку вперед. 

— Для мене це буде честю…

Від цього я почала нервувати ще більше. Та відступати назад мені чомусь не хотілося. Його присутність магнітично притягувала мене. Я намагалася зрозуміти, чи справді граф відчуває щось до мене, чи це лише моя уява. Його рука, тепла і міцна, м'яко стиснула мою, і я відчула, як тремтіння пробігло по всьому тілу. 

В голові було лише одне питання: чому я назвала себе нареченою Радимира, якщо офіційних заручин ще не було? Помилилась чи підсвідомо я все ж хочу бути з ним? Чи відчуваю я до нього щось більше, ніж просто дружні почуття?

Мене лякала відповідь на таке просте запитання. Зрозумілим було лише одне: його присутність дарувала мені відчуття безпеки і разом з тим викликала хвилювання, від якого неможливо було втекти. Та все ж, як саме я ставлюся до Радимира?

Його погляд, сповнений ніжності, не залишав мене байдужою. В моїй душі ніби зароджувалися почуття, які я не могла контролювати. Його присутність була для мене, як світло в темряві, яке вказувало шлях. Відчуття можливої взаємності наповнювало мене і дарувало ілюзію щастя і надії.

Того вечора, коли вже була майже ніч, Володимир приніс мені великий і товстий сувій. Розгорнувши його на ліжку в своїй кімнаті, я побачила внизу напис «кожна тринадцята дитина», від якого йшла стрілочка до «всього 13 душ».

Зітхнувши, я почала шукати на генеалогічному дереві того самого Ярослава, через якого все це і почалося. Це виявилось не складно. Його імʼя було обведено чорнилами. Від нього вниз йшов ще один кружечок, біля якого стояла цифра 1. Я почала вести пальцем вниз:

— … 2, 3, 4, 5…

Я рахувала кожне імʼя, яке йшло вниз по вертикалі від Ярослава, доки не дійшла до Радимира. Та його імʼя ніяк не було тринадцятим. Це змусило мене почати рахунок заново:

— … 10, 11, 12, 13, 14, 15 …

Помилки бути не могло. Радимир не мав отримати надздібності. Він не був тринадцятим, двадцять шостим чи навіть тридцять девʼятим. Імʼя Радимира було вісімнадцятим. 

— Як таке можливо? — вирвалось з мене. — Це ж нісенітниця якась!

Я сіла за стіл і почала шукати чорнила і аркуш паперу. Проте скільки б я не рахувала і не виписувала різні дати, я завжди приходила одного й того висновку: Радимир мав бути звичайною людиною. На сувої чітко написано, що прокляття чекає кожного 13-го члена сімʼї, але він був 18-м. 

Був момент, коли я навіть намагалась рахувати абсолютно всіх, хто народився після Ярослава. Та завжди мене чекало розчарування.

Незалежно від того, як я рахувала — вертикально чи горизонтально, очевидним був лише один факт: Готʼє де Сент Круа не дотримується угоди. Він забирає знову і знову. Кожні кілька поколінь в роду Златогорських народжується хтось особливий. Його імʼя обведено чорнилом з відповідною цифрою поруч. Це — той, чию душу потім отримає померлий Готʼє в свої потойбічні володіння.

— Єдиний спосіб зупинити його — народити від когось іншого, — прошепотіла я, вдивляючись в аркуш паперу перед собою.

В цю мить мені здалося, наче я відчула чийсь подих за своєю спиною. Різко повернувшись, я побачила графа. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на мої розрахунки. Його очі, повні напруги і печалі, пронизували мене наскрізь. Глянувши в мій бік, Радимир мовчки вийшов з моєї кімнати.

— І що це було? — схопилась я за голову.

Якийсь час посидівши так, я вирішила таки відправитися до Радимира. Я постукала й обережно запитала, чи можна увійти. Серце стискалося від тривоги, коли відповідь так і не пролунала.  

Відчинивши двері, я нерішуче ступила до кімнати. Простір здавався незатишно-величним — старовинні різьблені меблі, важкі штори, які приглушували навіть світло місяця. Усе навколо нагадувало про його статус.  

Радимир стояв біля вікна, спиною до мене, злегка нахилившись вперед. Його фігура, окреслена сріблястим світлом з саду, виглядала водночас велично і похмуро. На підвіконні поряд лежала дощечка зі шматком крейди — річ, яку я вже почала ненавидіти.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍