Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Щойно я увійшла, він знову потягнувся до дощечки. Серце стиснулося ще дужче.  

— Прошу, ваша світлосте, поговоріть зі мною, — голос зрадливо затремтів, хоч я намагалася говорити впевнено.  

Та він проігнорував мої слова й швидко написав: «Нам нема, про що говорити. Ви зробили свій вибір.»  

Його рука трохи затрималася на дощечці, наче він вагався, чи варто показувати це. Зрештою, він повернув її до мене, не дивлячись на моє обличчя.  

— Ні, ваша світлосте, — заперечила я, відчуваючи, як у грудях наростає тривога, що ось-ось вибухне. — Ви все неправильно зрозуміли!  

Плечі Радимира ледь помітно напружились. Він стер напис і почав писати новий:  «І що ж я не так зрозумів?»  

Цей напис був холодним і саркастичним, але я помітила, як його пальці, що тримали крейду, трохи тремтіли.  

— Я не відмовляю вам, — сказала я, намагаючись знайти хоч якусь ниточку розуміння між нами.  

Він обернувся до мене, і на його обличчі з’явилася гірка посмішка. Крейда знову заскрипіла: «Отже, панно просто хоче мати коханця, від якого потім народить дитину?»  

Від його слів у мене на мить перехопило подих. Я не могла повірити, що він здатний сказати таке.  

— Що за маячня? — вибухнула я, відчуваючи, як обурення вже палає в мені. — Як вам взагалі могло таке прийти в голову? Де ваше виховання?  

Він знову мовчки стер напис, але цього разу я не дала йому встигнути написати щось і ще. Схопила графа за руку, і від цього несподіваного жесту він завмер. Погляд Радимира, спрямований на мене, був сповнений здивування і якоїсь вразливості.  

— Це трохи вульгарно, не знаходите? — його голос звучав рівно, але я помітила, як у очах промайнуло щось схоже на розгубленість.  

— Інакше ви мене не слухаєте, пане Радимире! У мене не було іншого вибору! — вигукнула я у відповідь. 

Та його рука все ж вислизнула з моєї, ніби мій дотик обпік його. У очах графа промайнуло щось схоже на короткий спалах здивування, яке тут же змінилось холодною відчуженістю.  

— Від завтра ви вивчатимете етикет, панно! 

Я знервовано стиснула руки в кулаки, намагаючись придушити розчарування, яке вже накочувало хвилею.  

— Сказала людина, яка то вривається в кімнату до незаміжньої дівчини, то говорить непристойні речі про коханців! — кинула я йому у відповідь, відчуваючи, як гнів затьмарює розум. — Вам би і самому повчити основи етикету, ваша світлосте!  

Його погляд різко змінився: в ньому зʼявилася та сама тривожна підозра, що раніше лише зрідка пробивалася. Він прищурився, і його голос став низьким, майже шиплячим:  

— Щось ви занадто сміливою стали.  

У його словах прозвучав не лише гнів, але й враження від моєї прямоти. Між нами в повітрі зависла напруга, насичена невисловленими емоціями. Здавалось, хтось з нас зараз зірветься, але…

Він різко розвернувся й рушив до дверей. Я відчула, як усередині з новою силою закипіла хвиля обурення. Гнів вирвався з грудей, заповнюючи все тіло. Невже хтось може бути настільки нестерпним? 

Я стиснула кулаки так сильно, що нігті впивались у долоні. Мене охопило незрозуміле бажання не дати йому піти. Тому кинулась до дверей і загородила йому шлях.  

— Ну, пробачте! Я — звичайна дівчина, дочка торговця! — випалила я. — Доведеться вже якось потерпіти мій характер, якщо збираєтесь на мені одружитися!  

Я дивилася прямо в очі Радимиру, намагаючись прочитати хоч щось у його похмурому обличчі, але він залишався незворушним, лише кутики губ трохи сіпнулися.  

— І, до речі, зраджувати вам я не збираюсь! — продовжила я, відчуваючи, як із кожним словом мене захоплює рішучість. — Замість цього більш доречно буде взяти на виховання дитину із бідної сімʼї. Вона стане вашим спадкоємцем і зможе перервати прокляття роду, оскільки не є прямим нащадком Ярослава.  

Обличчя графа похмурішало ще більше, і на мить я навіть пошкодувала про свою відвертість. Радимир подивився на мене з такою дивною сумішшю болю й обурення, що всередині все стислося. Замість гніву на нього зʼявилось щось інше, чого я ніяк не могла зрозуміти.

— Я подумаю над вашими словами, панно, — сказав він тихо. — А зараз дайте мені пройти, будьте так ласкаві. Я маю подихати свіжим повітрям.  

Його прохання прозвучало так холодно, що я злякалась, що він більше ніколи не подивиться на мене тим лагідним поглядом, яким дивився раніше. І все ж я відійшла в бік. Не зробити цього я не могла. Ноги самі зробили це, хоча розум протестував. Тільки коли важкі кроки стихли у коридорі, я змогла спокійно видихнути.  

Вранці шостого дня я прокинулась я від того, що Вілена почала будити мене.  

— В чому справа? Щось сталося? — ледве розплющивши очі, запитала я.  

— Прошу вибачення, панно. Його світлість наказав вас негайно розбудити, — Вілена говорила спокійно, але її тон натякав на те, що це не терпить зволікання. Щось таки сталося.

— Котра зараз година?  

— Пів на сьому.  

Я зітхнула і сіла на ліжку, потягуючись, поки сон все ще тримав мене у своїх обіймах.  

— Сподіваюсь, в нього на це є поважна причина.  

Поки я збиралась, Вілена допомагала мені, як завжди, невтомно й акуратно. Її руки швидко пригладжували складки на сукні і зістібали всі ґудзики, а погляд був неймовірно зосередженим. 

Ми вийшли в коридор. М’яке світло світанку проникало крізь вузькі вікна, відбиваючись на глянцевих дерев'яних панелях стін.  

Маєток був сповнений тієї величності, яка проявлялася у всьому: від мармурових сходів із витонченими поручнями до розкішних килимів із хитромудрими візерунками, що вкривали підлогу. Картини з золотими рамами висіли на стінах, кожна з них розповідала свою історію, а високі аркові вікна впускали в хол ранкове світло.  

Поки ми йшли, я не могла позбутися думок: що це все могло означати? Невже він вирішив вигнати мене після того, що вчора сталося? Але якщо подумати, то він сам винен. Якби не зайшов до моєї кімнати так тихо і не став за моєю спиною, то й не почув би нічого зайвого.