Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Сутінки між світами

Ліліан ступила вперед, і холод миттєво скував її тіло. Здавалося, ніби вона падає у безмежну безодню, де час і простір перестають існувати. Свідомість розривалася між двома світами, а серце гупало в грудях, наче в передчутті неминучого. Світло за спиною зникло, залишивши її наодинці з мороком.

Раптом під ногами з’явилася тверда поверхня. Вона повільно озирнулася: навколо розкинувся світ, де ніч і день змішувалися у примарному мерехтінні сутінкових барв. Повітря було насичене шепотами, які ніби виринали з найглибших закутків її свідомості.

І тоді вона побачила його.

Рафаель стояв віддалік, його силует майже розчинявся в мороці. Очі мерехтіли бурштиновим вогнем, а навколо нього ворушилися тіні, що, здавалося, дихали разом із ним. Але він був… іншим. Ніби належав цьому світу більше, ніж реальному.

— Ти прийшла, — його голос був тихим, але напруженим, наче кожне слово важило більше, ніж мало б.

— У мене не було вибору, — відповіла Ліліан, намагаючись приховати тривогу. — Цей світ сам покликав мене.

Рафаель не зводив із неї погляду. В його очах читалося щось невідоме, щось, що змушувало її серце битися швидше.

— Де ми?

— На межі, — його голос лунав глибше, ніж зазвичай. — Тут немає минулого чи майбутнього. Лише відголоски вибору, що ще не зроблений.

Ліліан зробила обережний крок, і темрява під її ногами ожила, змінюючи простір. Видіння пронизало її розум, змушуючи застигнути.

Вона побачила саму себе.

Закривавлені руки. Очі, в яких не залишилося нічого людського. А перед нею — тіло, що нерухомо лежало на холодній землі. Чоловік. Його риси були їй незнайомі, але серце болісно стислося від якогось невиразного відчуття.

— Що це?

— Один із можливих шляхів, — відповів Рафаель. Його голос змінився — став холоднішим, майже безжальним.

— Якщо я…

— Якщо ти приймеш темряву.

Ліліан відчула, як страх стискає її серце. Але вона знала: цього разу він не заволодіє нею.

І раптом світ змінився знову.

Тепер перед нею була інша картина — її власна постать, залита світлом. Але її очі… В них була самотність. Туга. Немов вона втратила щось важливе, щось, що більше ніколи не повернеться.

— А це?

— Шлях світла, — Рафаель підійшов ближче. — Він дарує чистоту, але позбавляє іншого.

— Кожен вибір має свою ціну, — його голос став майже примарним. — Що ти готова віддати?

Ліліан глибоко вдихнула.

Вона не хотіла ставати ні маріонеткою світла, ні слугою тіні. Вона знала, що цей світ — пастка. Його закони створені тими, хто не зумів вирватися.

Але вона — не вони.

Вперше в житті вона не вагалася.

— Я оберу власний шлях, — її голос був спокійним, але всередині все вирувало. — І ніхто більше не змусить мене сумніватися.

Рафаель не відповів одразу. Він лише дивився на неї так, ніби вперше бачив по-справжньому. В його очах з’явилося щось нове — проблиск вогню, який давно здавався згаслим.

— Якщо ти знайдеш цей шлях, Ліліан, — він заговорив тихо, майже шепотом. — Ти станеш першою, кому це вдалося.

Й тоді світ здригнувся.

Темрява навколо затремтіла, відступаючи перед світлом, що проривалося крізь морок. Повітря загуло, ніби інша сила пробудилася від довгого сну.

Ліліан відчула, як простір колихнувся, ніби вітер пронісся крізь виміри. Її тіло охопила легка невагомість, і за мить вона вже стояла в напівтемному приміщенні.

Стара бібліотека. Запах пилу, пергаменту і чогось невловимо-давнього змішалося з холодним повітрям.

Рафаель стояв поруч, його темна постать майже зливалася з тінями високих стелажів. Але він не дивився на неї. Його погляд був прикований до книги, що лежала на масивному столі.

Темна, ніби виткана з самого нічного неба, вона мерехтіла дивними символами, які змінювалися під тремтливим світлом свічок.

— Це вона, — тихо сказав він не відводячи погляду.

Ліліан відчула, як у грудях наростає холодний страх. Вона не знала, що саме міститься в тому томі, але все її єство волало: не підходь.

Вона зробила крок уперед, і під ногами скрипнула підлога, ніби сама будівля намагалася зупинити її.

— Що це за книга? — запитала вона, змушуючи голос звучати спокійно, хоча пальці вже стискалися в кулак.

Рафаель нарешті відірвав погляд від книги й глянув на неї. На мить в його очах промайнуло щось схоже на вагання, але він відповів:

— Книга проклять. Вона містить древні знання, забуті й заборонені. Кажуть, що вона може змінювати долю кожного, хто її відкриє.

Ліліан простягнула руку, і в ту ж мить кімната здригнулася. Світло свічок затанцювало, витягуючи довгі, мерехтливі тіні. Шепіт, що раніше був ледь чутним, посилився, змішавшись із віддаленим пульсом — наче серцебиттям самого темного знання.

— Не чіпай її бездумно, — Рафаель різко схопив її за зап’ястя. Його пальці були холодні, мов камінь, але тиск відчувався як щит. — Вона не прощає легковажності.

Ліліан зустріла його погляд. В його очах відбивалося більше, ніж просто застереження — прихований страх. Можливо, навіть жаль. Чи він уже стикався з цією книгою раніше?

— Ти боїшся її? — прошепотіла вона.

Рафаель не відповів одразу. Його пальці стисли її руку сильніше, перш ніж повільно розтиснути.

— Я знаю, що вона здатна зробити, — нарешті промовив він. — І не хочу, щоб ти дізналася це на власному досвіді.

Але було вже пізно.

Ліліан зробила крок уперед і доторкнулася до книги. Її пальці зустріли матеріал, що здавався живим — шкіра, в якій все ще бриніло тепло. Книга здригнулася, немов у відповідь, і в наступну мить світ вибухнув темрявою.

Вона стояла посеред іншого світу.

Небо палало кривавими відтінками заходу, вітер ніс із собою запах попелу і древніх руїн. Перед нею височів занепалий храм. Глибокі тріщини пронизували його стіни, а з темних надр пробивалося моторошне світло — водночас звабливе й небезпечне.

У центрі храму стояла вона.

Але ця Ліліан була іншою. Бліда шкіра проросла темними прожилками, очі сяяли неземним світлом. У руках вона тримала ту саму книгу, але відкриту, і символи на її сторінках пульсували червоним, впиваючись у її душу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍