Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Зеленський з’явився через відеозв’язок на екстреному саміті європейських лідерів[40]. Деякі теж приєдналися через систему відеоконференції, утворивши на екранах одне одного шахівницю зі стурбованих облич. Напередодні вторгнення президенти Польщі й Литви відвідали Київ, щоб продемонструвати солідарність із Зеленським. Тепер, намагаючись згуртувати колег до дії, вони не бачили серед них згоди щодо покарання, на яке заслуговує Росія. Самого лише акту військової агресії у Європі, наймасштабнішого із часів Другої світової війни, виявилося недостатньо для об’єднання Європейського Союзу.

Лідери Німеччини, Австрії та Угорщини, серед інших, не хотіли розривати зв’язки з російською банківською системою, адже це завадило б торгівлі нафтою і газом. Олаф Шольц, який обіймав посаду канцлера Німеччини неповні три місяці, пішов іще далі та запропонував — перш ніж погоджувати якісь нові санкції, Європа має впровадити ті, що їх наклали на Росію до вторгнення. За цією позицією стояла невисловлена вголос думка, що нічого не змінилося. Дебати ходили по колу, дотримуючись традиційних правил порядку й етикету. Ніхто не міг пробудити силу сумління, якої вимагала ситуація, — принаймні до появи на екранах Зеленського. Блідий і втомлений, з легкою щетиною на щоках — першим натяком на бороду, яку носитиме під час війни, — він перебував тієї хвилі у бункері, сидів за невеличким підземним столом, який невдовзі стане епіцентром життя президента. Він не мав особливої віри у здатність іноземців його врятувати, і цей песимізм було помітно.

— Можливо, зараз ви востаннє бачите мене живим[41], — звернувся Зеленський до європейців.

Замість просити для себе порятунку, він зажадав відповіді на запитання, яке Україна ставила не один десяток років: чи дозволять їй колись вступити до Євросоюзу? Чи дозволять вступити до НАТО? Жоден з присутніх на зустрічі не дав прямої відповіді. Однак промова Зеленського, що тривала не більше п’яти хвилин, вплинула на їхню рішучість сильніше, ніж місяці — як не роки — дебатів про Росію у Брюсселі. Тут і зараз лідери Європи бачили президента європейської демократії, що переховується в бункері, готується зустріти власну смерть і поневолення своєї країни — усе через імперські амбіції сусіда на сході. Нескінченні дебати європейських лідерів про загрозу, яку Росія становить для Європи, більше ніколи не будуть гіпотетичними. Вони вже не згадували політику стримування чи балансування на межі війни, адже злочинний неспровокований напад відбувався у них перед очима. Вони бачили його жертв, які благають про допомогу. Бачили, що на двадцять третьому році свого правління Путін розв’язав найбільшу європейську війну останніх десятиліть. Послав війська вбити чи полонити Зеленського лише через те, що він відмовляється здаватися й тікати. Зеленський чітко пояснив це європейцям. Тоді зв’язок перервався, і український президент пішов нагору, до пресцентру — вчергове звернутися до свого народу. Іноземні посадовці, з якими він спілкувався того дня, не виявили готовності битися пліч-о-пліч з Україною.

— Ми залишаємось наодинці у захисті нашої держави[42], — повідомив Зеленський з трибуни.

Утім, це не означало, що український народ має тремтіти зі страху чи здаватися.

— Ми не боїмося! — заявив президент. — Не боїмося Росії.

Прилюдно вони відмовлялися показувати свій страх. Утім, у наступні години всі його відчували. Денис Монастирський залишався на поверхні, пересувався урядовим кварталом, координував роботу поліції та Національної гвардії. На другий день вторгнення, коли у передмістях Києва точилися бої, міністр записав на свій телефон перше з двох прощальних повідомлень до родини. Хотів мати їх напоготові та відправити, як тільки зрозуміє, що його зараз уб’ють.

— Мої сонечки, — вимовив він у камеру. — Скажу коротко. Я вирішив залишитися в місті[43].

У разі захоплення столиці підлеглі Монастирського мали її полишити та створити оперативну базу на заході України, куди вже виїхала його родина.

— Страху нема, — провадив міністр. — Робимо усе можливе для захисту Києва. Готові до будь-якого сценарію, навіть до найтрагічнішого. Будемо давати відсіч. — Далі він звернувся до двох своїх маленьких дітей, і голос йому перехопило. — Ви маєте йти по життю туди, куди веде поклик. Поклик цей можна знайти лише у серці, вашому власному серці. Люблю вас.

Перш ніж вимкнути камеру, Монастирський змусив себе посміхнутися й додав:

— Я готовий.

Приблизно у той самий час Зеленський на Банковій надіслав схоже повідомлення усій Україні. Того вечора він уперше від початку вторгнення вирішив покинути більш-менш безпечний Офіс. Охоронці освітлювали шлях ліхтарями, президент крокував темними коридорами, повз імпровізовані барикади біля дверей і далі на двір. Охоронці в шоломах і з автоматами утворили довкола нього просторе коло, скануючи вікна й дахи. Один з помічників Зеленського пізніше розповідав мені, що відчував себе жахливо незахищеним від російських бомбардувальників у небі — «ніби ми стояли там голі». Від дихання підіймалася пара, вуличні ліхтарі кидали помаранчеве світло на обличчя. Зеленський, тримаючи телефон у лівій руці, відсунув його далі від себе й натиснув запис. Четверо найближчих помічників стояли позаду, заповнюючи кадр. Президент назвав кожного з них, а тоді вимовив фразу, яка тієї ночі рикошетом пролунала по всьому світу:

— Всі ми тут. Захищаємо нашу незалежність, нашу державу. Так буде й далі[44].

РОЗДІЛ 3. БАНДИТСЬКЕ МІСТО

Перші дні вторгнення не залишали Олені Зеленській часу на розпач. Усе було надто химерним, дезорієнтувало. Вона вдавала спокій та бадьорість — почасти машинально, почасти заради дітей. Однак в очах застигла тривога, а обличчя боліло від усмішки, до якої Олена себе постійно змушувала. Подеколи в ті дивні дні втечі разом із дітьми, розповідала згодом перша леді, вона втрачала відчуття реальності, ніби застрягла у відеогрі, де всі її рухи контролює якась зовнішня сила. У деякі моменти згадувалися рядки з «Аліси в Задзеркаллі», одної з улюблених книг дитинства: «Потрібно бігти щосили, щоб тільки залишатися на місці»[45]

Утеча з Києва почалася зі зникнення з радарів. Президентські охоронці наполягли на тому, щоб забрати в родини смартфони, які росіяни могли відстежувати. Перш ніж віддати телефони, Олена та її донька відправили кілька прощальних слів друзям і рідним, попередили, що деякий час будуть без зв’язку, нехай за них не хвилюються. Перша леді також зайшла на свою сторінку у фейсбуці та о 05:13 першого дня вторгнення опублікувала останній допис. Вона зверталася до українців, хоча деякі рядки звучали, як заклик до самої себе. «Сьогодні в мене не буде паніки й сліз. Я буду спокійною та впевненою. На мене дивляться мої діти».

Тієї ночі, коли евакуаційний потяг віддалявся від столиці, Олена не знала, куди він прямує. Кілька європейських урядів запропонували прийняти президента на