Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

вогонь по солдатах перед станцією метро. Інше — що на підступах до центру постріляли на решето вантажівку з диверсантами. Хоч ці випадки на той час було неможливо підтвердити, а надто розслідувати, президентські охоронці не мали наміру ризикувати. Так само як і військові. На світанку другого дня вторгнення Збройні сили України на своїй сторінці у фейсбуці оповістили мешканців Києва, що ворожі формування вже в столиці. «Робіть „коктейлі Молотова“, — наказували в заяві. — Знищуйте окупантів!»

* * *

До полудня, приблизно за сім годин після вторгнення, початкове потрясіння Зеленського зменшилося, і він чітко зрозумів, чого саме вимагатиме його роль у воєнний час. Недовга політична кар’єра майже ніяк не підготувала президента до цієї миті, зате навички актора були в пригоді. Зеленський добре адаптувався, умів не втрачати самовладання під прискіпливим поглядом великої авдиторії. Тепер, збагнув він, його авдиторія — це більшість світу, ціла Україна, усі, кого знає чи колись зустріне. Зеленський усвідомлював: якщо піддасться паніці та віддасть столицю росіянам, сором переслідуватиме його решту життя; і страх такої ганьби переважував страх бути вбитим чи захопленим під час захисту своєї держави. Зеленський пам’ятає, як увесь той день подумки себе підбадьорював: «На тебе дивляться. Ти символ. Поводься так, як має поводитися глава держави».

День тягнувся далі, і помічники Зеленського спостерігали, як поступово твердішала й міцніла його постать. Тон став різким, президент почав сипати наказами — як з бункера, так і зі свого офісу на четвертому поверсі. Більшість рішень не спиралися ні на досвід, ані на планування. Тоді Зеленський ще не мав у своєму арсеналі таких інструментів, але не переймався. Його стрибок зі світу комедії у президентство був би неможливим без навички випромінювати впевненість навіть коли її бракувало. Тепер це вміння запрацювало на повну потужність, і Зеленський, за висловом його помічника, перетворився на «генератор ідей».

— Росіянам не пощастило в багатьох аспектах, — казав Михайло Подоляк, який супроводжував Зеленського весь день. — Оце був один з них.

Атакуючи Україну з багатьох напрямків, вони розраховували перевантажити систему управління в Києві великим обсягом загроз, які потребували негайного реагування одночасно, і зламати її в такий спосіб. Будь-яка затримка з боку влади — навіть пауза з метою оцінити можливості країни — залишила б посадовців на передовій напризволяще та в багатьох випадках змусила їх утекти. Однак жодних заминок не було, адже Офіс Президента швидко почав віддавати команди. Деякі пізніше матимуть трагічні наслідки — скажімо, розпорядження Зеленського видавати автомат мало не кожному дорослому, що має українській паспорт і вказівний палець. Надлишок зброї скоро перетворив деякі райони Києва на тир.

Утім, в перші години повномасштабної війни, коли на кону стояло виживання України як держави, Зеленський не мав часу зважувати ризики й аналізувати дані та не потребував спонукань: роздавав навсібіч вказівки, за звичаєм приправлені лихослів’ям. В результаті, за словами Подоляка, «люди на всіх щаблях ієрархії не мали часу сумніватися у власних діях». Під час перших дистанційних нарад з губернаторами дехто з них мав вкрай наляканий вигляд, вони ніби заклякли, не здатні відповісти чи навіть зрозуміти запитання, що ставив Зеленський про ситуацію в області. Звинувачувати їх було важко. Росіяни наступали й за лічені години могли захопити кілька із цих областей; губернаторам довелося зважувати, чи мають вони шанс вижити, якщо не втечуть або не погодяться співпрацювати із загарбниками. Побачивши це, Зеленський видав тверді, хоча й дещо туманні директиви: залишатися на посту, координувати дії з військовими та реагувати на потреби громадськості.

— Це заспокоїло людей, — згадує Подоляк. — Вони перестали думати й почали працювати[35].

Невдовзі після наради Зеленському почали надходити доповіді про російський повітряний десант на околицях Києва, приблизно у сорока кілометрах на північний захід від Офісу Президента. Він здогадався про ціль — важливий аеропорт у Гостомелі. Кілька тижнів тому Зеленського про це попереджало ЦРУ, яке вважало Гостомельський аеропорт одним зі слабких місць України. Вільям Бернс, директор ЦРУ, відвідав Київ у середині січня, привіз найсвіжіші американські розвідувальні дані щодо воєнних планів Путіна і пояснив російську стратегію: висадити в Гостомелі війська — стільки, щоб вистачило захопити Київ[36]. Тоді Зеленського це не переконало. На його думку, запланованого росіянами війська не вистачило б для окупації міста, де мешкало чотири мільйони. Зеленський очікував, що велика кількість громадян повстане й чинитиме опір. До того ж розвіддані США видавалися йому суперечливими. Вони детально описували один із задумів Росії — напевно, найагресивніший, але не найімовірніший. Путін сам називав Київ «матєрью городов рускіх», колискою цивілізації, яку він нібито захищає. Лише божевілля спонукало б Путіна напасти на це місто, скинути бомби на його церкви, поневолити його народ. Під час їхньої взаємодії протягом останніх років — телефонних розмов, самітів, мирних переговорів — Путін уявлявся Зеленському холодним і обачним, злостивим і ображеним, але не душевно хворим, не схильним до геноциду.

— Хіба можна в таке повірити? — пізніше запитував Зеленський одного кореспондента. — Що вони катуватимуть людей, що це і є їхня мета… Ніхто не вірив, що буде ось так[37].

Утім, прогнози ЦРУ справдилися — принаймні про головний напрямок путінської атаки. Близько одинадцятої ранку група з щонайменше тридцяти російських ударних гелікоптерів пролетіла над водосховищем північніше Києва; трималися нижче до води, щоб уникнути протиповітряної оборони. На підльоті до Гостомеля один гелікоптер збили українці. Однак решта зуміла висадити кілька сотень десантників — достатньо, щоб захопити аеропорт штурмом[38]. За битвою, що розгорталася, спостерігав Зеленський з помічниками: скупчившись коло ноутбуків і телефонів, вони дивилися світлини й читали новини, що надходили з Гостомеля потоком. Реакція президента заскочила декого з помічників зненацька. Вони ще ніколи не бачили його таким розлюченим[39].

— Він віддавав найжорсткіші накази, — згадував Подоляк. — «Жодного милосердя. Використовуйте усю можливу зброю, знищуйте усе російське, що там є».

Однак для захисту аеропорту українцям бракувало сил. Попри попередження ЦРУ, російський штурм став для військових несподіванкою. Більшість військ, дислокованих у тому районі, було перекинуто для посилення східного фронту, де командири очікували початку вторгнення. У тих, хто залишився в аеропорту, за кілька годин закінчилися боєприпаси, і бійцям не залишалося нічого іншого, крім як відступити під шквальним вогнем. Отримавши контроль над злітно-посадковими смугами, російські десантники стали готуватися до прибуття підкріплення на велетенських військово-транспортних літаках, набитих солдатами й бронетехнікою.

— Вони посадять десять таких літаків, — казав міністр внутрішніх справ Монастирський, — і несподівано матимемо п’ять тисяч російських солдатів на вулицях Києва.

* * *

Того ж вечора, коли точився бій за аеропорт,