Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

— І люди справді платять гроші, щоб сюди прийти? — пошепки запитав він.

— Так, — усміхнулася Аня.

— Тільки не кажи мені, що тут ще й співають.

— Камілю… це опера.

— Я так і думав…

Вони зайняли свої місця, і вистава розпочалася. Каміль чесно намагався бути серйозним. Він зосереджено дивився на сцену, але Аня помітила, як він весь час ворушить губами, ніби повторює за співаками.

А потім стався інцидент.

У найбільш драматичний момент вистави, коли головний герой співав щось неймовірно трагічне, Каміль нахилився до Ані і пошепки запитав:

— Це він зараз помирає чи зізнається в коханні?

Аня ледве стримала сміх.

Але найгірше було попереду. Каміль, бажаючи бути непомітним, сперся на крісло… і випадково зачепив сумочку жінки, що сиділа попереду. Сумочка зісковзнула, відкрилася, і все її наповнення — помада, дзеркальце, якісь папірці — посипалося на підлогу.

Жінка різко обернулася, глянувши на нього з таким виразом обличчя, ніби він тільки що оголосив війну її родині.

— Вибачте! — швидко зашепотів Каміль, намагаючись зібрати речі.

Аня також нахилилася допомогти, але їхні голови зіткнулися.

— Ой! — Каміль схопився за лоба.

Аня не витримала і розсміялася.

Глядачі навколо почали сердито озиратися, шиплячи на них.

— Тссс!

Каміль знітився:

— Все, все! Я буду тихим, як справжній поціновувач мистецтва!

Аня ледве стримувала сміх до самого антракту. Коли вони вийшли у фойє, Каміль театрально закотив очі:

— Це було випробування. Але я вижив.

— І які враження?

— Чесно? Якщо не рахувати удару головою і розсипаних сумочок, то мені сподобалося!

Аня всміхнулася.

— Ти не такий уже й безнадійний.

Каміль раптом подивився їй у вічі і серйозно сказав:

— Ти мені справді подобаєшся, Аню. І неважливо, опера це чи піца в якійсь забігайлівці — головне, що ми проводимо час разом.

Аня відчула, як у неї спалахнули щоки.

— Ну… давай подивимося, чи ти виживеш у другій половині вистави, — пожартувала вона.

Каміль зітхнув, ніби перед важливою місією, і простягнув їй руку:

— Якщо я не засну — це буде наш спільний успіх.

Аня засміялася і взяла його під руку. Це був один із тих вечорів, які запам’ятовуються надовго.

Після антракту Каміль знову зайняв своє місце і зробив глибокий вдих.

— Гаразд, тепер я підготовлений, — прошепотів він Ані. — Якщо хтось ще раз помре чи почне голосно співати про свої почуття, я не здивуюся.

— Це ж опера, тут так і має бути, — усміхнулася Аня.

— О, я вже зрозумів! Якщо тут ніхто не співає, значить, просто чекай, бо скоро буде драма!

Аня хотіла щось відповісти, але в залі пригасло світло, і завіса знову піднялася.

Другий акт був ще більш емоційним.

Головна героїня розривалася між обов’язком і коханням, сцена була наповнена напругою, а оркестр грав так, що у багатьох глядачів з’явилися сльози на очах. Аня на мить забула про все і просто насолоджувалася виставою.

Поряд з нею Каміль сидів дуже зосереджено. Він більше не шепотів, не ворушився, навіть не кліпав часто. Його обличчя відображало всі емоції сцени: здивування, розпач, тривогу.

Аж раптом, у кульмінаційний момент, коли головна героїня падала на коліна і співала свою останню арію, Каміль затримав дихання… а потім випадково голосно прошепотів:

— Ні, ну це ж чистий драматизм!

Аня ледве стримала сміх, а люди навколо знову почали сердито обертатися.

— Тихо! — прошипіла вона.

— Вибач, — Каміль зробив винуватий вигляд, але його очі палали від емоцій.

І ось, нарешті, опера дійшла до свого фіналу. Завіса опустилася, зал вибухнув оплесками. Аня, зачарована виставою, теж плескала, але її увагу привернув Каміль.

Він сидів із таким виразом обличчя, ніби його щойно накрила хвиля найсильніших почуттів у житті.

— Каміль? — запитала вона, посміхаючись.

Він повільно повернув голову до неї, наче прокинувся від трансу.

— Це було… — він провів рукою по обличчю, немов шукав слова. — Це було геніально!

Аня розсміялася.

— Тобі сподобалося?

— Це… це було так голосно, так драматично, і я думав, що не зрозумію нічого, але я все відчув! — Каміль захоплено розмахував руками. — Чому я ніколи раніше не ходив в оперу?!

— Ну, тепер ти знаєш, — сказала Аня.

Вони вийшли з театру, і Каміль був у захваті.

— Слухай, Аню, ти мене просто врятувала, пояснюючи всі ці моменти. Без тебе я б втратився у всьому цьому мистецтві!

— А без тебе я б не сміялася в оперному театрі, — пожартувала вона.

Каміль зробив серйозне обличчя:

— Чесно кажучи, я думав, що ти вийдеш десь після першого акту і більше не повернешся.

— Чому?

— Бо я… трохи занадто емоційний, і схоже, що маю талант потрапляти у незручні ситуації.

Аня засміялася.

— Так, але це ж і робить вечір цікавим.

Каміль задумливо подивився на неї.

— Ти… тобі справді подобається проводити зі мною час?

Вона зустріла його погляд.

— Так, Камілю. Подобається.

Каміль раптом засяяв, як дитина, якій подарували улюблену іграшку.

— Тоді… тоді це тільки початок!

— Початок чого?

— Початок твоєї нової кар’єри — ти будеш навчати мене, як стати справжнім культурним джентльменом!

Аня розсміялася.

— Добре, але наступного разу — без коментарів під час вистави!

— Обіцяю… або принаймні намагатимусь!

Вони разом рушили вечірнім містом, сміючись і обговорюючи кожен момент вистави. Каміль виявився не таким вже й безнадійним поціновувачем мистецтва, а Аня зрозуміла, що з ним їй весело і легко.

Можливо, цей вечір і справді був тільки початком чогось нового.

Вечір був холодним, але після емоційної опери та прогулянки вулицями міста Аня і Каміль відчували себе бадьоро. Вони вирішили перекусити в маленькому вуличному кафе, яке Каміль назвав «найзатишнішим місцем у цьому районі».

— Тут подають найкращі сендвічі з сиром і найгіршу каву у світі, — урочисто оголосив він, вручаючи Ані меню.