Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

— Чому ж ти мене сюди привів, якщо кава тут така жахлива?

— Бо сендвічі справді фантастичні! — він підморгнув. — А каву візьмемо деінде.

Аня посміхнулася і замовила сендвіч та гарячий чай, тоді як Каміль, не довго думаючи, взяв подвійну порцію того самого сендвіча, щоб «напевно вистачило».

Вони весело обговорювали виставу, жартували про дивні моменти та про Каміля, який встиг за один вечір пройти шлях від людини, що не розуміє опери, до її великого прихильника.

Аж раптом телефон Ані завібрував на столі. Вона взяла його, глянувши на екран. Незнайомий номер.

— Вибач, — пробурмотіла вона і відповіла:

— Алло?

— Аню… — пролунав знайомий, неприємно протяжний голос.

Її серце стислося.

— Олексію? — здивовано спитала вона.

Каміль помітив, як змінилося її обличчя, і напружено нахилився вперед.

— Аню, я… — голос колишнього звучав так, ніби він добре випив. — Я тут подумав…

— Що ти хочеш, Олексію? — Аня вже знала, що нічого хорошого чекати не варто.

— Я думаю, ми зробили помилку.

Вона закотила очі.

— Я не робила жодних помилок, Олексію.

— Ні, справді! Я знаю, що був не ідеальним, але давай зустрінемось, поговоримо.

— Немає про що говорити, — твердо відповіла вона.

— Ой, та не роби вигляд, що ти така правильна! Думаєш, ти знайдеш когось кращого за мене? — у голосі з’явилася насмішка. — Або, може, вже когось знайшла?

— Це не твоя справа, — різко відповіла вона.

— Ну-ну, не гарячкуй. Я просто хотів сказати… ти ще пошкодуєш, що так зі мною обійшлася.

Аня різко натиснула «завершити виклик».

Вона глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, але настрій вже був зіпсований.

— Щось сталося? — стурбовано запитав Каміль.

— Ні, нічого важливого, — відповіла вона, намагаючись усміхнутися.

Але Каміль явно не вірив.

— Хочеш поговорити про це?

— Не хочу псувати вечір, — вона знизала плечима.

— Якщо хтось псує тобі настрій, значить, він цього не вартий, — серйозно сказав Каміль. — А тепер ти точно не підеш додому сама.

— Камілю, це не обов’язково…

— Обов’язково, — він ухилився від її протестів, демонстративно схрестивши руки. — Це мій лицарський обов’язок.

— Лицарський? — Аня не втрималася від усмішки.

— Саме так. У мене є коняка… тобто, добре, немає, але є ноги! І я їх використаю, щоб захистити тебе від будь-яких неприємностей!

Вона засміялася, але все ж подумала, що, мабуть, буде краще, якщо він її проведе.

— Добре, лицарю без коня, підемо.

Вони залишили кафе і повільно пішли в бік її дому. Каміль не тиснув на неї запитаннями, але його присутність була дивно заспокійливою.

— До речі, — порушив тишу Каміль, — якщо цей тип тебе ще раз потурбує, дай мені знати. Я розберуся.

— О, ти ще й захисник?

— Авжеж. Це входить у повний пакет послуг дружби з Камілем.

Аня похитала головою і посміхнулася.

— Дякую, Камілю.

— Завжди будь ласка, Аню.

Дорога додому була спокійною, попри зіпсований дзвінком настрій. Каміль жартував, розповідав кумедні історії зі свого життя в Албанії, і Аня непомітно для себе почала розслаблятися.

— Ти знаєш, я зрозумів, що опера — це не моє, — зітхнув він, запихаючи руки в кишені.

— О, а я вже думала, що ти відкрив у собі нову пристрасть, — усміхнулася Аня.

— Ну… я відкрив у собі пристрасть до походів у оперу з тобою, але, чесно кажучи, якби не антракт із закусками, я б не витримав.

Аня розсміялася.

— Так і знала!

— Але мушу визнати, що цей вечір був особливим. Я не шкодую, що запросив тебе.

— Я теж, — вона на секунду задумалася. — Дякую тобі.

— За що?

— За компанію. За те, що змусив мене сміятися. За те, що просто є.

Каміль зупинився й уважно подивився на неї.

— Я завжди поруч, якщо тобі потрібно.

Його голос звучав трохи серйозніше, ніж зазвичай, і Аня відчула, як у неї прискорилося серцебиття.

Вона зробила вигляд, що не помітила цього моменту, і пішла далі. Каміль наздогнав її, і вже за кілька хвилин вони стояли біля дверей її під’їзду.

— Отже, ти тепер маєш офіційного охоронця, — підсумував Каміль, усміхаючись.

— Охоронця?

— Ну звісно. Захист від настирливих колишніх і від нудних вечорів гарантований.

— Це ти непогано придумав, — пожартувала Аня.

— Тоді, можливо, я захочу отримати за це винагороду.

— І що ж це буде?

Каміль зробив вигляд, що серйозно задумався.

— Наприклад… ще одна зустріч?

Аня трохи нахилила голову, вдивляючись у його очі.

— Як клієнт охоронних послуг, я маю право обирати час і місце, правильно?

— Безперечно, — Каміль зробив жест рукою, ніби погоджуючись із її словами.

— Тоді я подумаю і дам тобі знати.

Каміль театрально поклав руку на серце.

— Я чекатиму.

Аня засміялася, попрощалася з ним і зайшла в під’їзд.

Піднімаючись сходами, вона раптом зрозуміла, що посміхається. Дзвінок від Олексія все ще сидів десь у її підсвідомості, як гіркий осад, але він уже не мав над нею влади.

Тепер у її житті був Каміль.

І вона ще не знала, що з цього вийде, але одне було зрозуміло: цей чоловік точно не дасть їй нудьгувати.

Аня зняла пальто, кинула сумку на стілець і пройшла на кухню, щоб випити чаю перед сном. Але щойно вона дістала чашку, як раптом згадала про Балажа.

Вона давно хотіла йому подзвонити, але то справи, то нові події у житті постійно відволікали. Аня навіть трохи засумнівалася: чи не буде це дивно? Все ж останнього разу вони говорили досить давно. Але потім усміхнулася сама до себе.

“Та що за дурниці! Це ж просто Балаж. Він точно зрадіє”, – подумала вона.

Вона вирішила не дзвонити так пізно, адже Балаж уже в літах, можливо, давно спить. Завтра вона знайде для цього час.

Закутавшись у плед, Аня сіла на диван із чашкою теплого чаю. Вона дивилася у вікно, на ліхтарі, що м’яко освітлювали нічний Будапешт. Думки про Каміля, про Олексія, про нову посаду і навіть про той загадковий дзвінок поступово змішалися в одну теплу мозаїку її життя.