Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

184
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 129 130 131 ... 176
Перейти на сторінку:
я намагався стримуватись. Я запитував себе, чому стільки ентузіазму? Його досягнення як поета чи мислителя не були аж такі приголомшливі. І я не маю ностальгії за давніми добрими часами. Може, причина в тому, що у США так мало людей, які серйозно ставляться до Мистецтва й Думки, що навіть тих, які зазнали невдачі, годі забути.

Тут ми ближче підійшли до нашої справжньої теми розмови. Мені хотілося витлумачити добро і зло Гумбольдта, зрозуміти його занепад, знайти пояснення смутку його життя, з’ясувати, чому таке обдарування дало такі незначні плоди тощо. Але це було важко обговорювати навіть у піднесеному настрої, коли я був сповнений прихильності до Кетлін і дивного болю.

— Як на мене, у нього був шарм, він володів давньою магією, — сказав я.

— Думаю, ти любив його, — мовила Кетлін. — Звісно, я теж його обожнювала. Ми поїхали в Нью-Джерсі. Це мусило бути пекло, навіть якби він не мав на собі закляття шаленства. Той маленький будиночок тепер видається мені частиною жахливого інсценування. Але я поїхала б з ним і в Арктику. І це було не просто трепетне прагнення випускниці університету долучитися до літературного життя. Мені було байдуже до більшості його друзів-літераторів. Вони приїжджали подивитися Гумбольдтову виставу, те, як він жив. Коли ж їхали, він іще був сповнений натхнення, тому ходив слідцем за мною. Він був дуже товариський. Увесь час повторював, як хотів би обертатися у колах видатних людей, бути частиною літературного світу.

— У тім то й річ, що такого літературного світу ніколи не існувало, — сказав я. — У дев’ятнадцятому столітті було кілька геніїв-самітників — Мелвілл чи По не мали літературного товариства. Один обертався на митниці, другий вештався по барах. У Росії Ленін і Сталін знищили літературний світ. Ситуація в Росії тепер нагадує нашу — поети, незважаючи на те, що все проти них, виникають нізвідки. Звідкіля взявся Вітмен і те, що в ньому було? Саме Волт Вітмен, неприборканий індивід, — це той, який щось мав і чогось досяг.

— Ну, якби тут було насичене літературне життя і якби він мав змогу чаювати з Едіт Вортон та двічі на тиждень зустрічатися з Робертом Фростом і Т. С. Еліотом, бідолашний Гумбольдт відчував би підтримку, визнання й винагороду за свій талант. Він просто неспроможний був заповнити порожнечу довкола себе, — сказала Кетлін. — Звісно ж, він був чародій. Змушував мене почуватися такою нетямущою й відсталою! Він вимислював для мене найвишуканіші обвинувачення. Всі ці вигадки мали б увійти до його поезії. Гумбольдт снував забагато особистих планів. Надто багато його геніальності йшло на ці плани. А мені, як його дружині, доводилося потерпати від наслідків. Та годі вже про це. Чи можна в тебе запитати… ви вдвох написали колись сценарій?..

— Так, якісь нісенітниці, просто, щоби збавити час у Принстоні. Ти казала щось про це тій молодій жінці, пані Кантабіле. Що можеш сказати про неї, цю Кантабіле?

— Вона гарненька. Люб’язна в старосвітському стилі Емілі Пост[267] і надсилає ввічливі листи подяки за смачний обід. Водночас вона фарбує нігті в яскраві кольори, крикливо вбирається і має хрипкий голос. У розмові зривається на вереск. Вона справляє враження подружки ґанґстера, але ставить запитання, як випускниця університету. Хай там як, а я тепер причетна до кіноіндустрії й мені цікаво, що ви з Гумбольдтом створили разом. Зрештою, за твоєю виставою знято успішний фільм.

— О, за нашим сценарієм неможливо було б зняти фільм. У нас дійовими особами мали бути Муссоліні, Папа, Сталін, Кальвін Кулідж, Амундсен і Нобіле. Наш герой був людожер. Там ішлося про дирижабль і сицилійське село. В. К. Філдсу[268] це мало би сподобатись, та лише божевільний режисер вклав би у це бодай гріш. Звісно, ніхто насправді не знає, як воно буде. Чи зацікавився би хтось 1913 року прогнозованим сценарієм Першої світової війни? Чи, якби перед моїм народженням мені розповіли історію мого життя й запропонували прожити його, хіба я не відмовився б?

— А як же твоя успішна вистава?

— Кетлін, повір, я був лише гусеницею, яка виділила шовкову нитку. Це інші люди пошили з неї бродвейські шати. Краще скажи мені, що залишив тобі Гумбольдт?

— Перш за все він написав мені надзвичайного листа.

— Мені теж. І цілком розсудливого.

— Мій заплутаніший. Він занадто особистий, тому не можу його показати, навіть тепер. Він перелічив усі злочини, що я їх буцімто вчинила. Він мав намір пробачити мені все. Проте пробачав, згадуючи всі подробиці, й далі торочив про Рокфеллерів. Але були там і розумні уривки. Справді зворушливі, правдиві речі.

— Це все, що ти одержала від нього?

— Ні, Чарлі. Він залишив мені ще дещо. Документ. Ще одну ідею для кінофільму. Ось чому я запитала, що саме ви вдвох створили у Принстоні? Скажи мені, що він залишив тобі, крім листа?

— Дивовижно! — сказав я.

— Що дивовижного?

— Те, що зробив Гумбольдт. Він був хворий, помирав, сходив на пси, та все одно залишався такий винахідливий.

— Я тебе не розумію.

— Скажи мені, Кетлін, цей документ, цей задум фільму — про письменника? І цей письменник має владну дружину? А також прекрасну молоду коханку? І вони вирушають у подорож? І він потім пише книжку, та не може опублікувати?

— О, так. Розумію. Атож. Так і є, Чарлі.

— Що за сучий син! Як чудесно! Він усе продублював. Та ж подорож із дружиною. Й один і той же документ для нас обох.

Кетлін мовчки мене розглядала. Її вуста ворухнулися. Вона всміхнулась.

— Гадаєш, він залишив нам один подарунок на двох?

— А ти цілком певна, що ми єдині його спадкоємці? Ха-ха, що ж, вип’ємо і пом’янемо цього шаленця. Він був милий чоловік.

— Так, він був милий. І як би я хотіла… думаєш, усе було сплановано? — запитала Кетлін.

— Хто це був, Александр Поуп, який не міг випити чашки чаю, не вимислюючи якоїсь інтриги? Такий був і Гумбольдт. Він, навіть помираючи, хотів зробити нас обох багатими. Хай там як, а він зберіг своє почуття гумору, чи його залишки, до останнього. Це дивовижно. І хоч би який він був божевільний, він принаймні написав два притомних листи. Я вдамся до дивного порівняння — щоб зробити це, Гумбольдтові довелось вирватися з лабетів свого безумства, що затискали його дедалі міцніше. Ти можеш сказати, що він уже давно емігрував у свій безум. І осів там. То це заради нас він спромігся відвідати Давню Країну. Щоб іще раз зустрітися з друзями? Можливо, для нього це було так само непросто, як для когось

1 ... 129 130 131 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"