Читати книгу - "Американська пастораль"

там напихали. Швед, тепер, коли він сам уже став батьком, набагато вільніше обговорював із батьком це питання (та й не тільки це), пояснював йому:

— Тату, Меррі сприймає це як неминучий доважок. Усе це для неї — бабуся, бабусині справи. Ходіння в церкву в товаристві з мамою Дон не справляють на неї абсолютно ніякого враження.

Проте батько не готовий був проковтнути це пояснення.

— Вона клякає. Так? Вони роблять усе, що там у них робиться, і вона клякає, вірно?

— Так, імовірно, так, клякає, думаю. Але для неї це нічого не важить.

— Та невже? А для мене важить, і то багато важить!

У розмовах із сином Лу Левов утримувався від заяв, що хрещення — причина несамовитого плачу Меррі. Але в розмовах із дружиною він говорив навпростець, а дізнавшись про «якусь католицьку олію», якою ця стара Двайр кропила його онуку, поцікавився вголос, чи, бува, не потайне хрещення було причиною несамовитого плачу, що так страшно лякав усіх членів родини впродовж першого року життя Меррі. Можливо, що й все погане, що сталося з нею, включаючи й найгірше, ставалося саме тому.

Закричавши після з’яви з материнського лона, вона кричала безнастанно. Заходячись у плачі, вона так сильно розтуляла рота, що на щоках аж тріскали тоненькі кров’яні судинки. Спершу лікар пояснював ці крики шлунковими кольками. Минуло три місяці, мала кричала далі, наче навіжена, слід було знайти інше пояснення, і Дон узялася возити її до різних фахівців, на всілякі обстеження. Меррі трималася на висоті — волала й там як недорізана. В якийсь момент Дон навіть було сказано викрутити пелюшку і привезти сечу на аналіз. Тоді по господарству їм допомагала добросерда Міра — огрядна життєрадісна дочка бармена з моррістаунського пабу «Малий Дублін», і, хоча вона відразу ж підхоплювала Меррі, притискала малу до своїх м’яких, немов подушка, пишних грудей і ніжно воркотала над нею, мовби над власною дочкою, коли та вже встигала зайтися, Міра давала їй раду не краще, ніж Дон. Намагаючись перехитрувати механізм, який провокував надсадний плач, Дон вигадувала тисячі різних способів. Поїздці з Меррі в магазин передували складні приготування, метою яких було загіпнотизувати дитину і ввести у стан спокою. Заради цього виїзду на закупи її купали, укладали в ліжечко поспати, вдягали в чисте і м’яке, влаштовували зручно в машині, а потім обережно везли в магазин у продуктовому візку — і все йшло чудово, поки хтось не схилявся над малою зі словами «яка чарівна дитина», після чого вона одразу відгукувалася вереском і верещала надсадно наступну добу. Дон за вечерею казала Шведу: «Стільки зусиль — і всі намарне. Я скоро геть здурію. Я вже б навіть на голові ходила, аби допомогло, але ніщо не допоможе». Домашній фільм, знятий, коли їй виповнився рік, показує, як усі, що зібралися, наспівують «Із днем народження!», і Меррі, що репетує у своєму високому стільці. Проте за декілька тижнів, без жодних видимих причин, лементи послабшали, а проміжки між ними подовшали, і до півтора року все було чудово й лишалося таким, поки не почалося заїкання.

Заважало Меррі те, що й мало завадити; її єврейський дід знав це вже в той ранок знаменної зустрічі на Централ-авеню. Швед сидів у кріслі в куті кабінету, осторонь від лінії вогню. Коли Дон вимовила ім’я Ісуса, сумно поглянув крізь скло на сто двадцять жінок, котрі працювали в цеху на швейних машинках; весь інший час він дивився собі під ноги. Лу Левов з кам’яним лицем сидів за столом — не за своїм улюбленим столом, який стояв у гущі робочого шуму пошивного цеху, а за майже не використовуваним столом, у тихому кутику за скляними перегородками.

А Дон не підіймала голосу, не виказувала обурення, майже не брехала і міцно трималася ґрунту, мобілізуючи для цього кожну клітинку свого стрункого мініатюрного тіла. Підготовлена до цього «підсмажування» лиш однією жорсткою відбірковою співбесідою, яку їй, «Міс Нью-Джерсі», довелося пройти перед національним конкурсом, стоячи перед п’ятьма сидячими суддями й відповідаючи на запитання щодо своєї біографії, Дон була неперевершена.

Ось початок інквізиторського допиту, якого Швед ніколи не забуде:

— ВАШЕ ПОВНЕ ІМ’Я, МІС ДВАЙР?

— Мері Дон Двайр.

— ВИ НОСИТЕ НАТІЛЬНИЙ ХРЕСТИК, МЕРІ ДОН?

— Носила. Недовго. Коли навчалася в старших класах.

— ОТЖЕ, ВИ ВВАЖАЄТЕ СЕБЕ РЕЛІГІЙНОЮ?

— Ні. Хрестик я носила не тому. Мене відправили до літнього табору, і, повернувшись додому, я стала його носити. Він не був для мене суто релігійним символом. Радше знаком того, що я насправді провела вікенд у цьому таборі та подружилася там з багатьма дітьми. Хрест значно більшою мірою був пов’язаний з цим, аніж із почуванням набожною католичкою.

— У ВАШОМУ ДОМІ ВИСЯТЬ РОЗП’ЯТТЯ?

— Одне.

— ВАША МАТИ НАБОЖНА?

— Так… Вона ходить у церкву.

— ЯК ЧАСТО?

— Часто. Щонеділі. Не пропускаючи жодної. Під час посту — щодня.

— І ЩО ВОНА МАЄ ВІД ЦЬОГО?

— Що має? Я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі. Вона має розраду. Церква дає розраду. Коли померла моя бабуся, мама часто ходила до церкви. Коли хтось помирає чи хворіє, церква втішає вас. Каже, що робити. Ви починаєте перебирати чотки і молитися, щоб…

— ЧОТКИ — ЦЕ ТАКЕ НАМИСТО?

— Так, сер.

— І ВАША МАТИ ЇХ ПЕРЕБИРАЄ?

— Так, звичайно.

— І ВАШ БАТЬКО ТАКИЙ САМИЙ?

— Який?

— НАБОЖНИЙ.

— Так. Так, він набожний. Церква дає йому відчуття власної гідності. Відчуття, що він виконує свій обов’язок. Мій батько дуже суворий у питаннях моралі. Він отримав надзвичайно суворе католицьке виховання, набагато суворіше, ніж моє. Він — робітник. Ремонтує сантехніку. Ставить масляні обігрівачі. В його розумінні Церква — могутня сила, що змушує тебе чинити правильно. Для нього дуже важливі поняття добра і зла, неминучості покарання за зло і сексуальну розбещеність.

— ЩО Ж, І Я ПРОТИ ЦЬОГО НЕ ЗАПЕРЕЧУЮ.

— Звісно. Якщо замислитись, ви з батьком дуже схожі.

— ОСЬ ТІЛЬКИ ВІН КАТОЛИК, НАБОЖНИЙ КАТОЛИК, А Я — ЄВРЕЙ. РІЗНИЦЯ ВЕЛИКА.

— Втім, може, не таке вже й велика.

— НІ, ВЕЛИКА.

— Як скажете, сер.

— А ЩО ВИ СКАЖЕТЕ ПРО ІСУСА ТА МАРІЮ?

— Що конкретно?

— ЩО ВИ ПРО НИХ ДУМАЄТЕ?

— Як про людей? Я ніколи не думаю про них як про людей. Малою я казала мамі, що люблю її над усе, а вона відповідала, що