Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

Смерть» і «Лист небесний». «Жаждучі правди» охкали, зітхали, взивали Бога й святих, признавалися у своїй гріховності, і Гнат мав у них велике значення й поважання.

Гнат був уже при воротах; підхилив їх і ввійшов на своє подвір’я. Ідучи, поглянув мимоволі наліво, де за плотом стояла довга низька хата, в котрій сиділа по однім боці стара Таця Шуличка з сином-парубком, а по другім боці – її жонатий син. На подвір’ї рубав молодий Шулик вербовий хащ на дубовій колодці, а стара Шуличка ходила попри стайню і заглядала до худоби.

Дзвенькнула залізна клямка, і Гнат увійшов до хати.

– То ти, Гнатку? Опізнився… – сказала Параня.

– Ледве-м приліз; ослаб-єм дуже… В голові палить… – промовив Гнат.

– А подав-єсь?

– Не дали пани «реперту»… знаки замалі…

– Скарай їх сила Божа! – пискливе закляла Параня.

– Нині рахманський Великдень, може би-сь корову обійшла, – пригадуючи собі щось, сказав Гнат.

– Уперед повечеряєш; є борщ з фасолею.

– Де мені вечеряти?… Води подай…

– Нещастєчко ж моє! Він хорий! Що я, бідна, з тою сиріткою пічну на сім світі? – зачала голосити Параня і вийшла до сіней по воду.

Дівчинка дивилася на батька і засунулась в кут, коло стола.

– А обарінок, тату? – спитала, ссучи пальці.

Гнат сидів під вікном, опустивши голову на груди. Він не чув нічого. Параня принесла в бляшаній кварті воду: Гнат пив жадно, перериваючи пиття глибоким вздохом.

– До корови… Відьма тота коло своїх ходить… – сказав Гнат, і Параня вийшла до сіней. Тут підлізла драбиною на під, взяла мішечок і всипала в подолок жменю маку. Увійшовши до стайні, зачала пришіптувати і обсипати корову маком.

Гнат сидів непорушно на лаві. Його думки мішалися страшенно, і він напружував всі сили, щоби прийти до ладу. Перед його примкненими очима літала тьма-тьменна дрібоньких золотих звіздок, що, прискаючи в нові звіздки, зникали, то знов зливалися в цілі в’язки і гасли – а на їх місце підіймалася якась безвидна темрява, відмінна, однак, від сумерку в хаті. Темрява тота мала вигляд чорної овечої шкури, що повільно підносилась вгору й опадала. По хвилі загорялися в тій чорній масі червоні страшні очі: вони дивилися на нього вперто, і йому виднілося, що щораз ближче, щораз ближче підходять ті очі д’ньому; він чує вже гаряче, яке жарить його лице з тих огненних очей. Страх мов кліщами тисне його нутро: він зривається з лави і мимоволі поглядає у вікно. Пляма темна, круглява, що впала йому в око, здається йому бабою, що стоїть під вікном – і він мов божевільний вилітає з хати.

– Прийшла-сь?! – бурмоче він і біжить до стайні, де майнула Параня, що поралась коло корови.

– Ти?!. Відьма!.. Ві-і-ідьма… Коби з тебе знак… – реве Гнат і, схопивши жінку за горло, шукає за ременем ножа.

– Гнатку!.. Ґва-а-авт!.. Люди, ратуйте!.. Я твоя жінка… – хрипить Параня і борикається з Гнатом.

– Ві-і-ідьма… – кричить несамовито Гнат і ріже ножем сорочку.

Параня прутнулася надлюдською натугою і вибігла зі стайні. Коло плота стояла Шуличка з синами.

– Що у вас таке? – питають вони.

– Прийміть до хати… – хлипає Параня. – Зарізати мене хоче; з розуму зійшов…

Параня перелізла через пліт і ввійшла з Шуликами до хати.

– Дитина моя! Донечко моя! Ой, ой, ой!.. – заводила Параня за дитиною, що лишилася в хаті.

– Ото «покаяніє»! Шлюбну жінку різати… – говорив молодий Шулик.

– Чіпався, чіпався мене за корову, аж йому розум помішало, а я, най мене так Бог тяжко скарає, не винна, – обізвалася стара Шуличка.

В тій хвилі хата стряслася від ударів в стіну. Вікна дзвеніли, діти зачали плакати, а каміння летіло, гупаючи щораз сильніше в стіну.

– То розбій! В хату камінєм шиє! – крикнули Шулики і вибігли з хати.

На подвір’ї стояв Гнат, тримаючи в руках великий камінь, готовий до нового удару в стіну. Його лице налилося кров’ю з великої натуги, очі поблискували, мов у кровожадної звірини.

– Бери єго! В’яжи! – крикнув старший Шулик, і оба кинулися на Гната.

Почала уперта боротьба. Гнат вищав не своїми голосами, придавлений колінами молодшого Шулика. Голос його, спочатку сильний, ослабав і переходив в стогін і хрипіт. Шулики, поваливши його на землю, скрутили йому мотузом руки і ноги; він пручався, сині обручки показалися на його руках; стогнав, взиваючи приглушеним голосом Бога, святих, євангелістів.

– Що з ним робити? – спитав старший Шулик, звернувшись до жінок, що купкою стояли на подвір’ї, поховавши руки під запаски.

– Може би, єго додому; най би на своїй постелі лежав, – просила Параня.

– Ото чудо! Той, скаменів би,[86] вліз у чоловіка! – стиха говорили бабки.

– Що ж ви, сирото, будете з ним робити? – жалібно допитувались вони Парані.

– Що я, бідна сирота, буду з ним робити? – заводила Параня.

Гнат лежав на землі, охкаючи; від часу до часу пробував пірвати пута, але ослабав і хриплим голосом кричав:

– Перемогли ви мене, чортівські сини!..

– Вставай! Ми тебе поведемо додому, – взяли його вговорювати Шулики.

– Мучте мене! Мучте! На смерть мучте! Ангели небесні! Дивіться на мою муку, занесіть вістку Отцю небесному… Рани на голові, рани на руках… За гріхи мої? Господи, помилуй мене, грішного! – жалібно молився Гнат, і всі присутні дивилися на нього, і зачали жінки хлипати й утирати очі кінцями запасок.

Шулики приступили д’ньому і взялись його підіймати. Знов пішла боротьба: Гнат опирався, кидався набоки і не дався рушити з місця. Крик побудив дальших сусідів стала збиратися щораз більша громада людей. Жінки збились в один гурт, зітхали і допитувались; мужики обступили Гната і мовчки дивилися на нього.

– То, бачусь, як той, скаменів би, влізе в чоловіка, то, кажуть, бити єго: то єго, скаменів би, болить, а не того, що в нім сидить, – говорив один старший мужик.

– Бити, кажете?

– Як бити, кажуть, то він, щез би в болото, вийде з хрестянина, – говорив далі мужик.

– Ба, чи не гріх катувати чоловіка? – спитав непевним голосом хтось з громади.

– Говори з дурним! Чоловіка не болить, лиш єго, дух святий при нас хрещених! – закінчив мужик і підступив до Гната.

– Ходіть, Гнатуню, додому, ту чей ночувати не будете? – обізвався він до Гната.

– Відступіться від мене всі «ділаючі беззаконіє»! Злодії, фарисеї лукаві! – злобно відповів Гнат.

– Беріть єго на руки! – крикнув мужик – і шістьох пустилося брати Гната.

Він валив зв’язаними руками, копав ногами, кусав, плював; мужики знов, опершися на теорії, що чоловіка не болить, лише чорта, не жалували йому стусанів і так з великою бідою перенесли Гната до його хати і зложили на постелі.

В хаті знайшли