Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

Пола Форест зачинилась у своїх покоях за дверима без клямки і майже не виходила. Але ніхто в домі з того не дивувався, і Грейм зрозумів, що це звичайна річ.

— Полі часом не треба кращого товариства, ніж вона сама, — пояснила йому Ернестіпа. — Тоді вона отак зачиниться в себе, і ніхто її не бачить, тільки Дік.

— Не дуже велика честь для решти товариства, — осміхнувся Грейм.

— Зате ж тим більша втіха товариству, коли вона виходить, — відказала Ернестіна.

Приплив гостей до Великого Будинку спадав. Дехто ще приїздив, у справах чи просто так, але більше від’їздило. А-Гей зі своєю китайською командою держав у Великому Будинку такий ідеальний лад, що господарям небагато доводилось розважати гостей: ті здебільшого розважались самі та розважали одні одних.

Дік майже не показувався серед них до обіду, хіба на хвилинку, а Пола, додержуючи свого самітництва, ні разу не виходила до вечері.

— Курс лікувального відпочинку, — сміючися, сказав Дік Греймові якось удень, коли викликав його на турнір — побоксувати й пофехтувати на палицях та рапірах. — Пора вже тобі братися за свою книжку, — нагадав він під час передишки між двома турами. — Її дожидає чимало людей, і я найперший. Учора прийшов лист від Гевлі, то він згадує про неї й питає, чи багато вже ти написав.

Отож Грейм у себе у вежі розібрав свої нотатки та фотографії, склав план книжки й заходився коло вступних розділів. Він так поринув у роботу, що захопленпя Полою, ледве народившись, може, й згасло б, якби він не зустрічав її щодня за вечерею. Крім того, поки Лут з Ернестіною не від’їхали до Санта-Барбари, не припинялися пообідні купання та прогулянки верхи чи в автомобілях на пасовиська кряжа Мірамар і високі полонини в горах Ансельмо. Часом з ними їздив і Дік; вони оглядали його екскаватори, що висушували болото в долині Сакраменто, і греблі, що їх насипали на річках Малому Койоті та Лос-Кветосі, і колонію двадцятиакрових ферм, де Дік пробував допомогти двом з половиною сотням фермерських родин досягти добробуту хліборобською працею.

Грейм знав, що Пола часом вибирається сама в далекі поїздки верхи, і одного разу застав її біля конов’язів, коли вона зсідала з Лані.

— Вам не здається, що вашій кобилиці кортить до товариства? — пожартував він.

Пола засміялась і похитала головою.

— Ну, тоді мені кортить проїхатися з вами, — зважився признатись він.

— Є ж Лут, і Ернестіна, й Берт, і решта гостей…

— Я в цих краях уперше, — не здавався він. — А новий для вас край найкраще пізнавати очима людей, що його знають. Я вже бачив його очима Лут, і Ернестіни, і всіх інших. Але ще лишилось багато такого, чого я не бачив і можу побачити тільки вашими очима.

— Цікава теорія… — ухильно відповіла вона. — Щось ніби… географічний вампіризм.

— Але без лихих наслідків вампіризму звичайного, — квапливо додав він.

Пола відповіла не зразу. Вона дивилась йому в очі прямо й відверто, і Грейм міг здогадатися, що вона пильно зважує, як відповісти.

— Це ще хто зна… — тільки й сказала вона врешті, та він відразу вхопився думкою за ті троє слів, силкуючись розгадати натяки, що могли в них міститися.

— Але ж ми могли б так багато розповісти одне одному… — спробував він ще раз. — Ми так багато… маємо розповісти…

— Я вас розумію, — спокійно відповіла вона і знов відверто, прямо глянула йому в вічі.

Отже, вона розуміє… Ця думка обпекла його вогнем. Не встиг він здобутись на відповідь, як Пола засміялася стримано, іронічно й рушила до будинку.

Товариство чимдалі рідшало. Полина тітка, місіс Талі, на велике Греймове розчарування (бо він сподівався багато чого випитати в неї про Полу), прогостювавши всього кілька днів, поїхала. Казали, правда, що вона, можливо, незабаром приїде на довший час, але вона тільки-но вернулася з Європи, отож заявила, що повинна спершу відбути цілу низку візитів з обов’язку, а вже потім думати про гостювання.

О’Геєві, музичному критикові, довелось пробути у Великому Будинку ще не один день, щоб оклигати від прикрих наслідків баталії з філософами. Підстроїти її придумав Дік. Баталія почалася зразу після вечері: одне нібито випадкове Ернестінине зауваження дало Генкокові привід кинути першу бомбу в саму гущу найщиріших О’Геєвих переконань. Дар Гаяль, як ревний і завзятий спільник, обійшов фланг зі своєю вибуховою теорією музики і вдарив на критика з тилу. Бій не вщухав, аж поки запальний ірландець, ошалілий від словесної прочуханки, що завдавали йому два досвідчені сперечальники, з превеликою полегкістю прийняв ласкаве запрошення Тернса Макфейна спуститися з ним до більярдної, де вони зможуть покріпитись чарчиною віскі з льодом і в тиші та спокої, далі від цих варварів, по щирості погомоніти про музику. О другій годині вночі бадьорісінький Теренс, нітрохи не заточуючись, відвів як ніч п'яного, посоловілого критика спати.

— Пусте, — сказала О’Геєві на другий день Ернестіна, і з веселого вогника в її очах він здогадався, що став жертвою змови. — Такого й слід було сподіватись. Ті пустомолоти-філософи й святого можуть довести до запою.

— А я думав, при Теренсові вам буде безпечно, — виправдовувався насмішкувато Дік. — Ви ж обидва ірландці. Я забув, що Теренс — то бездонне барило; ви знаєте, він, попрощавшися з вами, ще зайшов і до мене погомоніти. І був тверезісінький. Сказав між іншим, що ви з ним перехилили по кілька чарок, і я… і мені навіть на думку не спало, що він… м-м-м… таке з вами встругнув.

Коли Лут і Ернестіна від’їхали до Санта-Барбари, Берт Вейнрайт із сестрою теж згадали про свою забуту домівку в Сакраменто. Правда, того самого дня прибуло двоє художників, Полині протеже. Однак вони мало показувались на люди — здебільшого на цілий день виїздили в гори бідкою з кучером або ж сиділи в більярдній і курили довгі люльки.

Привільне життя Великого Будинку плинуло собі рівно своїм звичаєм. Дік працював. Грейм працював. Пола далі ховалась у своїх покоях. Часом приходили мудреці з мадронового гаю повечеряти та побалакати — і балакали цілий вечір, якщо тільки Пола не грала для них. Як і перше, над’їздили в автомобілях компанії з Сакраменто, Вікенберга та інших міст долини. Хоч вони з’являлись несподівано, А-Гея з його служниками те не бентежило: Грейм не раз бачив, як за двадцять хвилин по приїзді гостей уже подавали розкішну вечерю на кільканадцять осіб. А бували й такі вечори — хоч і не часто, — коли за стіл сідали тільки Дік з Полою та Грейм, а потім чоловіки з годину гомоніли вдвох, перше ніж лягти