Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

розкаялась. Це, очевидно, найяскравіша риса, яка різнить жінку від людини: вчасно зупинитись і великодушно розкаятись. А людина, тобто чоловік, мусить так само великодушно простити, бо прощення — це вже його найяскравіша риса.

Недовго я шукав особу і на роль грішниці Єви — моя дорогенька тітка Маргарита. Скільки разів товкла їй у пелехату голову баба Фіскарошка: «не смій зв’язуватись із руським офіцирьом». Ні, таки мусила спокуситись. І тепер має файний плід — малого копильця «мацкальського проісхожденія». Прототипами Каїна та Авеля стали мій дорогенький батько і його не менш надгулькуватий брат Петро. Щоправда, хто з них підступний Каїн, а хто безвинний Авель — визначити важко. Річ у тім, що брати мінялись ролями навіть не щодня, а щогодини. Тут ліпше всього покаже час: дочекатись, коли один приб’є другого, і провести слідство. Тоді визначити, за які провини було ухекано покійника і аж тоді надавати йому статус Каїна чи Авеля.

Не поставало проблеми і з праведником Ноєм. На його місце само собою напрошувався наш сусіда і за сумісництвом учитель пан Фийса. Він, хоч і суворий, вимогливий і, як належить праведнику, знає вліпити мені по потилиці, зате дуже добрий, всіх любить, всім бажає щастя і воліє цілий світ обняти в обійми і спасти. Щоправда, поставала дилема: чи зуміє пан Фийса, коли наспіє судна година, збудувати ковчег? Адже пан учитель уже котрий рік ніяк не можуть полагодити повалену огорожу довкола хати. Але то невелика біда, якщо виникла нагальна потреба майструвати ковчег, наймемо бригаду циган-шабашників…

Звісна річ, у цьому величезному світі належало зайняти і свою роль моїй поважній персоні. Але із притаманною мені скромністю, я, як і завсігди, вибрав долю дуже маленької, але шанобливої персони — народного захисника Давида. На місці кровожерливого Голіафа мені протистояв стародавидківський сторож на прізвисько Шершун, який кілька разів ловив мене на єрусалимських черешнях. Щоправда, на одміну від велетня Голіафа, Шершун був дрібненький, худющий, проте злий і кусючий. Упіймавши мене у саду, він так наскуб мені потилицю і накрутив вуха, що, на мою правду, сам Голіаф би навсігди зарікся пертися до єрусалимського саду. Проте я мужньо вистояв і продовжую навідуватися за плодами — щоправда, тепер маючи завжди при собі добру каменюку.

Ось приблизно таким поставав біблейський світ і його герої, намальовані моєю дитячою уявою і припараджені національними барвами.

Проте чим далі, мене все найстійніше починало непокоїти: а що ж то за світи, які ховаються по той бік Ловачки?

Із самого малку мені суворо-пресуворо заборонили дертися на вершок гори. Спершу лякали багатоголовими зміями, огненними драконами, відьмами і вурдалаками, які нібито густо населяють гору… А коли вже підріс, і глянути на східну околицю Ловачки нетерпілося все більше, баба Фіскарошка на диво спокійно і доброзичливо сказала: «Митьку, я більше страшити тебе не буду. Якщо хочеш — іди! Але скажу тобі перед цим страшну правду: там, за Ловачкою, кінець світу. Там пекло, муки і страждання! І хто на те подивиться — все його життя перевернеться».

Оскільки це було мовлено доброзичливо і спокійно, я з трепетом сприйняв цю вістку і щиро й надовго повірив.

У словах Фіскарошки таїлася дійсно якась таємниця… Часто серед білого дня або глухої ночі із-за Ловачки лунав грюкіт і розносився тривожно-тужливий й болісний зойк. Він котився через гору і, стогнучи, довго розтікався і не стихав у долинах.

— Що це, бабо? — питав, деревеніючи, я.

Баба подивилася на схід і повчально сказала:

— Це Іуда, той, що Христа продав. Ніяк не може вдавитися на дереві! Зривається з гілляки і тоді кричить.

Ночами небо за Ловачкою починало червоно сяяти і переливатись барвами.

— Це пекло затопили, — пояснювала на моє здивування баба. — Цілу ніч там смажитимуть у казанах грішників. Честуйся, неборику, в житті, бо й ти туди можеш впасти.

І мені ставало ще страшніше, і все менше бажання дряпатися на вершину Ловачки.

Але часто, у дні свят, особливо у недільні вечори, із-за Ловачки, тобто самкраю світа, звучала дуже-дуже файна і душевна музика, лунали божественно-красиві пісні.

— То Богонько змилостивився… простив деяких грішників… І то вони так радувуться, — задумливо мовила баба і так же спокійно вела: — Богонько хоть і всемогутній, зате великосердний і милостивий… Кожному грішнику дає можливість покаятися. І часто Господові душа розкаяного грішника дорожча за душу праведника…

Дивлячись, з якими вилупленими очима я поглинаю Фіскарошку, баба мене одразу заспокоювала.

— Але це не до тебе… Ти, якщо полізеш туди, — баба кивала на Ловачку, — тебе вже нічого не врятує.

Я боявся крику Іуди, жахався побачити пекельні котли, але оповідь, як Богонько проводить помилування грішників і що за радісне дійство відбувається з ними, мені ніяк не давала спокою. І одного недільного підвечірку, коли із краю Господнього світу залунали духові оркестри, я наважився. Знемагаючи від страху, жахаючись кожного дерева і куща, за якими сиділи зловтішні відьми, неопохмелені вурдалаки, а з гілляк грознами звисали підступно усміхнені змії, я хутко піднімався схилом до вершини. І ось я насамкраю світу! Гамуючи у грудях розйойкане серце, схопився за дуба, глянув униз і на мить помер: піді мною звисала велетенська прямовисна кам’яна стіна. На її глибокому дні шурхотів собі потічок і задиркуватим підтюпцем перестрибав через валуни…

Міцно, наче рідного нянька, обхопивши дуба, я, потерпаючи від побаченого, відкривав одна за одною картини самого краю світу. І побачене все більше ошелешувало. Глибока прірва піді мною розширювалась і разом із співочим потоком