Читати книгу - "Пробудження Левіафана"

Джим вдарив по кнопці бойової тривоги на своїй консолі. Палубне освітлення стало червоним, і клаксон прогудів тричі.

– Стапома Наґату на місток, – сказав він. Хай гризе його пізніше. Він би сам так і зробив. Але наразі не можна гаяти часу.

Старпом з’явилася на палубі менш ніж за хвилину. Голден вже пристебнувся у кріслі та переглядав комунікаційні логи. Наомі втиснулась у крісло, прив’язалась як слід і кинула на нього допитливий погляд, мовляв, «ми таки збираємось померти після всього цього?» – але промовчала. Якби він так і сказав, то наказ було б виконано. Джим одночасно відчув захоплення нею і нетерплячість.

Перед тим як заговорити, він знайшов в логах те, що сподівався:

– Отже, у нас був радіоконтакт з Міллером після того, як Ерос перестав відбивати радар. Це вірно?

– Так, це вірно, – погодилсь вона, – але його скафандр недостатньо потужний, аби пробитися крізь Ерос на велику відстань, тож один з пришвартованих кораблів підсилював його сигнал.

– А це, в свою чергу, означає, що би Ерос не зробив з променями радару, він не відімкнув передачу хвиль взагалі.

– Схоже, що так, – погодилась Наґата зі зростаючим зацікавленням в голосі.

– І в тебе є контрольні коди ваговозів АЗП на поверхні станції, вірно?

– Так, сер, – і через секунду: – От холєра.

– Добре, – Джим розвернув крісло до дівчини і посміхнувся: – Чому «Росі», як і всі інші віськові кораблі в системі, має можливість вимикати транспондери?

– Аби ворог не міг навестися на сигнал транспондера ракетою, – відповіла вона теж з посмішкою.

Голден розвернувя до неї спиною і почав викликати станцію Тихо.

– Старпоме, ви не були б такі ласкаві використати коди Міллера для увімкнення на цих п’ятьох ваговозах АЗП транспондерів? Оскільки наші гості з Ероса не можуть обігнати радіохвилі, я думаю, ми вирішили проблему прискорення.

– Так точно, капітане, – відповіла Наомі. Він вгадав посмішку на її обличчі, хоч і не дивився в її бік, і це розплавило останній лід у нього всередині. У них є план. Вони можуть дещо змінити.

– Вхідний з «Раві», – повідомила Наґата, – бажаєш прийняти до того, як я увімкну транспондери?

– З біса, так.

На лінії клацнуло.

– Капітан Голден. У нас є новий наказ. Схоже, що ми повинні переслідувати цю штуку трохи далі.

Макбрайд говорила так, наче її не посилали на смерть. Стоїк.

– Можливо, вам варто зачекати декілька хвилин, – відповів Джим, – у нас є альтернатива.

По тому як Наомі активувала транспондери на п’ятьох суднах АЗП, які були пришвартовані Міллером до станції, Голден виклав план Макбрайд, а тоді по окремій лінії Джонсону. Коли Фред повернувся до нього з радісною ухвалою нового плану ним та командуванням флоту ООН, п’ятеро ваговозів вже пінгували на всю Сонячну систему. Через годину по цьому найбільше угрупування міжпланетних ядерних ракет в історії людства було запущено і мчало до Ероса.

Ми переможемо, міркував капітан, споглядаючи на екрані роздратовані червоні точки ракет. Ми дамо чосу цій штуці, і що важливо, команда побачить фінал. Більше ніхто не помре.

За виключенням…

– Викликає Міллер, – повідомила старпом, – можливо, помітив, що його кораблі увімкнуто.

Голденові щось опустилося в животі. Коли прибудуть ракети, там, на Еросі, залишиться Міллер. Не всі святкуватимуть майбутню перемогу.

– Привіт, Міллере. Як справи? – він не зміг приховати похоронний тон.

Голос детектива звучав рвано, наполовину тонув у статиці, але не настільки, аби не вирізнити інтонацію, якою той обісцить увесь їхній парад.

– Голдене, – сказав нарешті Міллер, – у нас проблеми.

РОЗДІЛ 52. Міллер

Один. Два. Три.

Міллер натиснув на термінал, перезапустивши запобіжник знову. Подвійні двері перед ним колись були одним з тисяч повністю автоматизованих механізмів. Вони надійно ходили по своїх тонких магнітних рейках роками. Тепер-но щось чорне з текстурою деревної кори проросло по боках, деформувавши метал. За ними знаходились портові коридори, склади, казино. Все, що колись було станцією Ерос, стало тепер авангардом вторгнення позаземного розуму. Але щоб до нього дістатися, Міллер має зламати застряглі двері. За п’ять секунд. Зодягнутим у скафандр.

Він відклав термінал і швидко простяг руку до тонкої тріщини на стику половинок дверей. Раз. Два. Двері зсунулись на сантиметр, скинувши донизу частинки чорної матері. Три.

Чотири.

Він ухопив термінал і перезапустив запобіжник.

Це лайно просто не працюватиме.

Міллер сів на камінь біля возика. Трансляція з Ероса шепотіла і бубоніла, не звертаючи жодної уваги на загарбника, який шкрябав станційну шкуру. Міллер глибоко вдихнув. Двері не ворушилися. А йому треба крізь них пройти.

Наомі це не сподобається.

Однією вільною рукою детектив послабив металеву полосу навколо бомби, поки вона не змогла трохи ворушитись туди і назад. Акуратно і повільно підняв її край. Потім, не відводячи погляду від показників статусу, підклинив під ним термінал, вперши металевий кут у тачскрін поверху кнопки пуску. Запобіжник залишався зеленим. Якщо станцію трусоне або вона зрушиться, у нього буде п’ять секунд, аби добігти.

Цілком досить.

Узявшись обома руками, Міллер наліг на двері. Ще більше сухої чорної шкірки посипалось донизу, коли двері відкрилися на достатню шпарину, щоб через неї можна було зазирнути всередину. Коридор за дверима був майже круглим; чорна парость заповнила кути, поки прохід не став нагадувати чималу висохлу артерію. Єдиним джерелом світла був ліхтар на шоломі і мільйони малесеньких люмінесцентних крапочок, які кружляли у повітрі, немов блакитні метелики. Коли голос Ероса, пульсуючи, на секунду робився гучнішим, метелики тьмяніли, а потім сяяли знову. Скафандр повідомив, що повітря придатне для дихання з дещо підвищеною концентрацією арґону, озону та бензолу.

Одна з люмінесцентних крапок пролетіла повз нього, кружляючи на протязі, який він не міг відчувати. Міллер ігнорував її, штовхаючи двері, розширюючи шпарину сантиметр за сантиметром. Він вже міг просунути руку, аби торкнутися шкірки. Вона виглядала досить твердою, щоб втримати візок. Це був дар божий. Якби там опинилося теє інопланетне болото, він мав би віднайти інакший спосіб тягнути бомбу. Нелегко буде заштовхати возик на округлу поверхню.

– Для безбожних спокою немає, – сказала Жулі Мао в його голові, – немає спокою на благо.

Джо повернувся до роботи.

Прочинивши двері достатньо, щоб пройти, він змокрів. Руки і спина боліли. Темна кора почала рости внизу коридору, парості сунулись у напрямку шлюзу, тримаючись стиків стін з підлогою чи стелею. Небесне світіння колонізувало повітря. Ерос