Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Розділ 23. Драфт

Драфт

Спинка водійського крісла «Daewoo» була відкинута назад, і Святослав лежав на ній із заплющеними очима. На ньому вже весіла сорочка Кіра – та сама, що здавалася йому темно-глиняного кольору.

На пасажирському сидінні безладно валялися: голка, обривки нитки, якими він зашивав рану, відкрита аптечка, спирт і зім'яті ватяні тампони, просочені кров’ю. На торпеді, під мішечком, що пах малиною, лежав блістер зі снодійним – у ньому не вистачало трьох таблеток. Дві щойно прийняв Святослав, а третю, мабуть, свого часу проковтнув сам Мрець.

На екрані магнітоли відраховувалися хвилини й секунди у зворотному напрямку. Зараз там світилися 32:44, за мить – 32:43… Це був час до увімкнення магнітоли.

Нижче, в тримачі для телефону, стояв «Meizu» Святослава з розбитим захисним склом. Від нього тягнувся дріт навушників, один із яких був вставлений у праве вухо перукаря. Кожні сорок п’ять секунд у навушнику лунав записаний ним самим голос:

– Тімур, я тебе чекаю.

Свідомість Святослава перебувала в якомусь гіпнотичному сні. Червоне, синє, фіолетове, чорне, голубе, жовте – ці кольори змінювалися одне за одним у його мозку. Якби магнітола зараз увімкнулася й повернула його до тями, він би навіть не здогадався, що бачив щось подібне.

У такому гіпнотичному стані він перебував уже майже пів години й, можливо, залишався б там іще довше, якби серед тих кольорів, які не розрізняв у справжньому житті (окрім чорного), раптом не з’явилося вогнище.

Синій, фіолетовий, чорний… Багаття з тріскотом хмизу або ще чогось, що пожирало вогнище. Далі – голубий, жовтий, червоний, і знову полум’я, наче язики, що хвилями накочуються просто в обличчя. Синій, фіолетовий… Багаття тепер уже відчувалося – його тепло пробивалося крізь сон.

Абсолютний чорний колір, а потім стрімке, гучне полум’я – об’ємне, яскраво-теплих відтінків. Голубий лише майнув, одразу ж поглинутий вогнем. Жовтий спалахнув і злився з пожежею. Святослав почав крутитися в кріслі, а у сні, куди на мить провалився, з’явився «Opel» – охоплений вогнем, як те було насправді, біля музею.

І саме в цей момент, десь здалеку, він почув власний голос:

– Тімур, я тебе чекаю.

Святослав відчув, як його свідомість виринула зі стану хаотичних кольорових імпульсів—тепер він не просто спав, а усвідомлював себе у сновидінні.

– Спрацювало! – сказав він сам до себе, і голос його пролунав чітко, неначе в реальності.

Перед очима розгорялося знайоме пекло: його «Opel» охоплювало полум’я, фарба на кузові пузирилася і стікала, метал піддавався жорстокому жару, поступово деформуючись. У небо піднімалися щільні клуби чорного диму – важкого, їдкого, насиченого отруйними випарами горілої гуми та мастила.

Гул і потріскування, шипіння палаючого палива – усе відчувалося занадто реальним. Святославу навіть здалося, що він може вдихнути цей дим, відчути, як він дере горло. Перукар не просто бачив цей сон – він був у ньому.

Тепер Святослав перебував в тому ж стані, що і Тімур, лежачи у себе в квартирі. Лишалося тільки розібратися, як цим всім керувати.

– Тімур, я тебе чекаю, – повторилася фраза з навушника, яка увімкнула його мозок, але цього разу настільки голосно, що Святослав відчув, як його свідомість починає виринати назовні, повертаючись до реальності.

– Ой, ні, будь ласка, ні! Я маю втриматися в цьому стані! – поспіхом вимовив він, змушуючи себе зосередитися.

Перед очима палало полум’я, воно було єдиним, що зараз могло його утримати. Святослав змусив себе вдивлятися в язики вогню, в переливи розжареного металу, у тріщини, що проступали на корпусі «Opel». Він зосередився на звуках, на шипінні та тріскоті, на гулі, що здавався тепер відлунням його власної боротьби за те, щоб залишитися у сні.

Серце калатало, мозок розривався між двома світами, але перукар не відступав – йому потрібно було залишитися тут.

Якось гортаючи «YouTube» в очікуванні наступного клієнта в «Джентльмені», Святослав натрапив на канал одного дивака, який стверджував, нібито людині можна навіяти сторонню думку під час сну. Для цього потрібно лише з певним інтервалом – не більше хвилини – монотонно повторювати вибрані слова сплячому на вухо. В результаті, якщо вірити автору, ці слова починали з’являтися у сновидіннях. Святослав розумів, що на відео все могло бути підлаштовано заради лайків і підписників, але все ж вирішив випробувати дивний метод. Він записав послання: насамперед для себе – щоб у сні пригадати, що треба робити, а потім і для Тімура – аби той, у разі чого, сам його знайшов. Поки що сімнадцятий йому не снився, але чому б не спробувати зробити те ж саме, що вмів сімнадцятий, – зазирнути в чужі сновидіння?

Охоплене вогнем авто повільно віддалялося, тоді як його тіло в кріслі «Daewoo» нахилилося набік. Від цього руху навушник трохи вислизнув із вуха, але залишився у вушній раковині.

«Може, уявити щось приємне чи важливе?» – промайнуло в думках Святослава.

У безсонні ночі, що настали після зникнення дружини Ірини в Італії, він часом уявляв донечку Анжеліку: як вона змінилася, наскільки виросла, чи стали іншими її очі або колір волосся. Так, іноді ці думки навіювали смуток, але здебільшого дарували відчуття її присутності поруч, і тоді Святослав нарешті міг спокійно заснути.

– Тімур, я тебе чекаю, – знову пролунало з запису його власним голосом. Але цього разу Святослав був до цього готовий.

Він думав про свою ще крихітну донечку. Про ті дні, коли годував її з пляшечки дитячим харчуванням, бо у дружини після пологів не вистачало молока. Коли годинами носив на руках, чекаючи, поки вона відригне, аби звільнити ще незміцнілий шлунок від повітря. Коли поспіхом вчився змінювати пелюшки та перевдягати, намагаючись встигнути до того, як вона заплаче.

Занурюючись у ці спогади, Святослав зумів зосередитися і повністю заглибитися у власні думки.

Пробудження зупинилося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍