Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Що ти зробив? — її голос став тихим, а в ньому була така напруга, що повітря між нами, здавалося, згустилося.

— Що й мав зробити нормальний чоловік, коли його дружині погрожують!

— Так? — вона різко засміялася, а цей сміх був настільки гірким, що мені захотілося заплющити очі. — Але я ніколи не була і не буду твоєю дружиною, Камілло. Якщо ти забув, то все це — фіктивно. Я ніколи не стану твоєю, Камілло.

Її слова звучали, як грім, і я відчув, як цей удар вибив із мене всі залишки впевненості. Вона розвернулася, щоб піти, але перед тим, як зробити крок, зупинилася й подивилася на мене через плече:

— І якщо ти дійсно думаєш, що своїм втручанням зробив мені краще, то ти ще більший дурень, ніж я думала.

Я залишився стояти посеред корту, відчуваючи, як усе, що було між нами, наче скло, розлетілося на дрібні осколки. Замість того, аби вже просто прийняти всю цю ситуацію, як є, вона… вона захищала колишнього.. Вона хвилювалась за колишнього.. Схоже, я усе собі вигадав.

Я продовжував стояти на місці, ніби впійманий у центрі бурі, яка повільно затихала, залишаючи по собі спустошення. Повітря між нами стало таким важким, що я ледь міг дихати. Я дивився на її постать, що віддалялася, намагаючись придумати хоч щось, що змогло б усе виправити, але слова, як і раніше, не приходили.

— Вікторіє, — я нарешті крикнув, хоча сам відчув, як слабко прозвучав мій голос.

Вона зупинилася, проте не обернулася. Її плечі були напружені, а руки стиснуті в кулаки. Мені стало ще гірше від того, як сильно я її зачепив.

— Я… я просто хотів…

— Замовкни, Камілло, — її голос був тихим, але кожне слово било, як молоток. — Я зараз не хочу тебе ні чути, ні бачити.

— Будь ласка, — зробив я ще одну спробу. — Я намагався тебе захистити.

Вона повернулася різко, немов вітер змінив напрямок. Її очі були наповнені сльозами, але вони не текли. Це був гнів і біль, замкнені всередині, які вона не хотіла показувати.

— Захистити? — її голос підвищився, утім швидко знову затих, ледь не зірвавшись. — Ти просто взяв і вирішив за мене. Наче я не можу впоратися сама.

— Але він же переслідував тебе! Він…

— Це моє життя! — вигукнула вона, перебиваючи мене. — І ти не мав жодного права втручатися!

Я заплющив очі, видихаючи. Я хотів відповісти, виправдатися, сказати, що діяв із благими намірами, але що б я не сказав зараз, це лише погіршить ситуацію.

— Здається, нам час пожити окремо, коханий, — різко сказала вона, опустивши очі.

— Ти це серйозно? — здивовано запитав я, нервово усміхнувшись.

— Абсолютно. Я знайду, де мені залишитись.

— Сподіваюсь, не в нього.

Однак, вона нічого не відповіла. Вікторія знову повернулася до виходу й рішуче пішла, не озираючись. Кроки її лунали по корті, відбиваючись у мене всередині, немов удари метронома, який відміряв кожен момент, поки ми віддалялися один від одного.

Коли вона зникла за парканом, я нарешті дозволив собі сісти на лавку, відчуваючи, як напруга спадає, але на зміну їй приходить порожнеча. Я опустив голову в руки, проводячи пальцями по волоссю, намагаючись зрозуміти, що тільки що сталося. Невже я настільки сильно зіпсував усе між нами?