Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

47

Камілло

— Камілло, ти чого такий без настрою? — запитав Кірін, кидаючи на мене свій здивований погляд. — Щось сталось?

— Вчора ти не попереджав, що сьогодні у нас зйомка реклами для твого дурного центру, — буркнув я, заплющуючи очі. — Будь ласка, припини дивитись на мене. Краще слідкуй за дорогою!

І я почув цей незадоволений хмик.

— Ти посварився з кимось? — знову запитав брат. — Бо востаннє в такому гарному настрої, я бачив тебе після твоєї розмови з батьком, коли дядько Валеріо повідомив тобі про весілля з Агатою.

— Прошу, заткнись.

Я все ще сидів на пасажирському із заплющеними очима. Я вже не пам’ятаю, коли мої думки були чистими та спокійними, адже останнім часом там суцільний безлад.

— Не спи, Камілло. Ми приїхали, — сказав Кірін, і в ту секунду, я почув як він грюкнув дверима свого авто.

Я вийшов слідом за ним. Зараз ми стояли напроти офісу Луїзи. Хто ж міг уявити, що вони, виявляється, так гарно «сплелись» у своїх проєктах, і тепер зараз, я мушу знятись у рекламі про новий спортивний комплекс. Чому саме зараз, коли він тільки-но почався будуватись? Я не знаю.

Проте найбільше мене хвилювало зовсім інше. Я не бачив Вікторію понад тиждень. Можливо, навіть двох. Я намагався не думати про це, як міг. Але насправді, тільки про це й думав. Я завалював себе тренування з ранку до вечора, намагався не бути вдома, аби уникати запитань бабусі та дідуся про неї.., однак нічого не виходило. І запитання, і думки, і безлад в голові — був.

— Ходімо, Камі, — голос брата змусив повернутись в реальність. — Луїза вже чекає. Та й думаю, Вікторію ми теж там побачимо.

Кірін посміхнувся, напевно намагався розрядити мій поганий настрій. Проте, знав би він, що якраз таки через Вікторію, я сам не свій! І я точно не хотів її тут зустріти.. зараз. Але.. що якщо й хотів?

Я вдихнув на повні груди, випускаючи повітря різким видихом. Кірін стояв біля дверей офісу, зачекавши, поки я підходжу. Його насмішкувата посмішка була як завжди на місці, але мене це не тішило.

— Луїза вже чекає, — повторив він, ніби боявся, що я зараз розвернуся й просто піду.

— Та знаю я, знаю, — буркнув я, поправляючи свою футболку. — Тільки от...

Я не закінчив думку, бо всередині мене завирувала хвиля емоцій. Чому я так напружений через можливість побачити її? Вікторія й так не виходить із моєї голови. А тепер? Тепер я маю тримати себе в руках, бо інакше це буде не просто незручно, це буде катастрофа.

Ми зайшли до приміщення, і я відразу почув голос Луїзи. Вона щось пояснювала комусь зі своїх співробітників, проте, побачивши нас, підняла руку, закликаючи підійти.

— Ви як завжди вчасно, — сказала вона з нотками сарказму, оглядаючи мене з голови до ніг. — Камілло, ти виглядаєш так, ніби тебе щойно виштовхнули з постільної сцени фільму про драму.

— Чудово, — пробурмотів я, не звертаючи уваги на її «жарти».

— Чудово — це те, як ти маєш виглядати перед камерою, а не те, що ти видаєш зараз.

— Луїзо, — втрутився Кірін, махнувши рукою. — Дай йому трохи часу, зараз він оживе.

— Сподіваюсь, бо через п’ятнадцять хвилин я хочу бачити результат, а не зламаного чемпіона, — вона кинула на мене короткий погляд і повернулась до своїх справ.

Я важко видихнув, але за кілька секунд моє серце майже зупинилось. За стійкою на іншому кінці кімнати стояла Вікторія. Вона щось обговорювала з іншим членом команди, усміхаючись так щиро, що моє серце почало калатати ще сильніше. Її темне волосся було зібране в недбалий хвіст, а облягаюча сукня ідеально підкреслювала її фігуру. Вона виглядала неймовірно.

— О, бачу, що знайшов свій «настрій», — прошепотів Кірін, схилившись до мене.

— Замовкни, — відповів я різко, не зводячи очей з Вікторії.

Вона помітила мій погляд і на мить застигла. Її усмішка згасла, але лише на секунду, після чого вона повернулась до розмови, ніби мене тут і не було.

Я не знав, що робити: підійти й привітатися чи просто стояти тут, наче статуя. Кожен варіант здавався неправильним.

— Іди, — штовхнув мене в бік Кірін, ніби підштовхуючи до дії.

Я глибоко вдихнув, але замість того, щоб зробити крок до Вікторії, я відвернувся. Нехай Кірін говорить що хоче, але я не можу зараз підійти до неї. Не сьогодні. Тим паче компанія якогось дурнуватого блондинчика, їй любиться більше.

— То де тут моя гримерка? — голосно запитав я, роблячи вигляд, що дуже зайнятий. — Якщо через п’ятнадцять хвилин я маю виглядати ідеально, то хтось має це забезпечити.

— Нарешті ти прокинувся, — відгукнулась Луїза, повертаючись до мене. — Іди в кімнату праворуч, там все готово.

Я кивнув і поспішив у вказаний бік, уникаючи будь-яких поглядів у сторону Вікторії. Я відчував, як вона дивиться на мене, навіть не бачачи цього. Проте краще так. Краще не починати розмову, яку я навіть не знаю, як закінчити.

У гримерці кімнаті мене зустріла привітна дівчина, яка швидко взялася до роботи. Я сидів на стільці, дивлячись у дзеркало, але навіть там не міг відпустити її... Спогади про останню нашу розмову крутилися в голові, кожне слово луною відбивалось у моїй свідомості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍