Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

це забула. Їй несила була глянути на нього з висоти своєї жіночої переваги, вибачливо при цьому всміхаючись, як звичайно всміхаються жінки перед вибриками чоловіків, які в душі зостаються хлопчаками.

Це дратувало її трохи, коли вона задумувалась. Так приємно було б відчути свою перевагу над Ретом! Усіх інших чоловіків, відомих їй, вона могла збувати напівзневажливим: «Ну й дитина!» Свого батька, близнюків Тарлтонів, охочих до під’юджувань та всіляких авантюр, задиристих, мов діти, малоростків Фонтейнів, Чарлза, Френка, всіх тих, що залицялися до неї під час війни,— власне, всіх до одного, крім Ешлі. Тільки Ешлі й Рета вона не могла збагнути, не могла підбити під себе, бо вони обидва були дорослі й позбавлені хлоп’ячості.

Вона не розуміла Рета й не намагалася зрозуміти, хоч деколи помічала в ньому щось таке, перед чим губилася. Часом він якось так дивно поглядав на неї, коли йому здавалося, що вона не бачить. Обернувшись раптово, вона, бувало, перехоплювала його погляд, пильний і напружений, сповнений чекання.

— Чого ти так на мене дивишся? — запитала раз вона роздратовано.— Немов кіт на мишачу нору!

Але обличчя його як стій змінилося, і він тільки засміявся. Невдовзі Скарлет забула про цей випадок і більше про нього не думала, як і взагалі про вдачу Рета. Надто вже він був непередбачуваний, щоб сушити цим голову, а життя стало таке ж приємне — за винятком тих хвилин, коли попа згадувала Ешлі.

Рет, однак, настільки заполонив її життя, що їй не дуже й було коли згадувати Ешлі. Удень Ешлі майже ніколи не зринав у її думках, зате вночі, коли Скарлет вкладалася спати, перевтомлена танцями, а голова в неї паморочилася від надміру шампанського,— отоді з’являлися думки про Ешлі. Часто, лежачи сонна в Ретових обіймах при світлі місяця, що падало на ліжко, вона думала, як чудово жилося б, якби це руки Ешлі так міцно пригортали її, якби це Ешлі занурював обличчя в її чорне волосся, огортав її косами собі шию.

Думаючи так, вона одного разу зітхнула й обернулась лицем до вікна, і за мить відчула, як важка рука під шиєю в неї напружилась і ствердла, а серед тиші почувся голос Рета:

— А щоб тебе чорти забрали з твоєю брехливою дрібною душею разом!

І він, підвівшись, одягнувся й вийшов з кімнати, глухий до її здивованих протестів та запитань. Вернувся Рет аж уранці, коли вона снідала у себе в номері — пожмаканий, п’яний у дим і в найв’їдливішому настрої, і навіть не вибачився й не пояснив ніяк своєї відсутності.

Скарлет не стала його розпитувати й була з ним дуже холодна, як і годилось ображеній дружині, а, скінчивши сніданок, вдяглася під Ретовим гнітючим поглядом і вибралася в обхід крамниць. Коли вона повернулась, його вже не було — з’явився він тільки перед вечерею.

Трапеза проходила в цілковитій мовчанці, і Скарлет силкувалася не зірватись, бо це була остання їхня вечеря в Новому Орлеані, і їй хотілося вволю поласувати лангустами, хоч їсти на очах у Рета було не дуже приємно. Однак вона впорала чималеньку лангусту й випила добрячу порцію шампанського. Можливо, саме ця сполука й спричинила, що до неї ту ніч повернувся її давній кошмарний сон — вона прокинулася з плачем, мокра від холодного поту. Вона знов опинилася в Тарі, у сплюндрованій Тарі. Мати була нежива, і з нею відійшла вся сила й мудрість світу. І ніде на цілій землі не було ні душі, до якої вона могла б звернутись, на яку могла б покластись. Її переслідувало щось страхітливе, і вона бігла, бігла, аж серце мало не розривалося, бігла крізь густу клубочисту млу, щось вигукуючи, наосліп шукаючи якогось незнаного прихистку, що крився десь у навколишньому тумані.

Рет був схилений над нею, коли вона прокинулась,— вік без жодного слова підхопив її на руки, мов малу дитину, й пригорнув до себе, тверді його м’язи ніби додавали їй сили, його безсловесний шепіт вселяв заспокоєння, і врешті схлипування її стихло.

— Ох Рете, мені було так холодно, і голод доймав, і втома, і я не могла знайти його, Я бігла й бігла крізь імлу, і все не могла знайти його.

— Чого його, голубко?

— Я не знаю. Якби ж то я знала.

— Це той самий твій давній сон?

— А так.

Він лагідно поклав її на ліжко, пошарудів у темряві й запалив свічку. В цьому слабенькому світлі обличчя його з гострими обрисами й налитими кров’ю очима було непроникне, мов камінь. Під його сорочкою, розщібненою до пояса, проступали смугляві груди в густому чорному зарості. Скарлет, усе ще тремтячи зі страху, подумала, який він дужий, якою певністю віє від нього, і прошепотіла:

— Обійми мене, Рете.

— Дорогенька моя! — вирвалось у нього, і він, знов узявши її на руки, сів з нею на широке крісло.

— Ох Рете, це ж так страшно, коли допікає голод.

— Авжеж страшно, коли сниться голод після вечері з семи страв, включаючи й величезну лангусту.— Він осміхнувся, але цим разом лагідно.

— Ох Рете, я просто біжу й біжу й женуся, сама не знаю за чим. Воно весь час криється десь в імлі. Я певна, що якби знайшла його, то відчула б себе назавжди в безпеці й уже ніколи не зазнавала б ні холоду, ні голоду.

— А що воно таке, за чим ти женешся,— людина чи щось інше?

— Не знаю. Я ніколи не думала про це. А як ти гадаєш, мені коли-небудь присниться, що я добралася до того безпечного прихистку?

— Ні,— відказав він, погладжуючи її розкудлане волосся.— Мабуть, що ні. У снах такого не буває. Але мені здається, що коли ти призвичаїшся до безпеки, й тепла, й доброго харчування день у день, цей сон перестане тобі снитись. А я вже подбаю, щоб ти, Скарлет, жила у безпеці.

— Ти такий милий, Рете.

— Дякую хоч за окрушини з бенкетного столу, пані Багачко! Скарлет, я хочу, щоб ти щоранку, прокинувшись, проказувала: «Я вже ніколи в житті не голодуватиму і ніяке лихо мене не спіткає, поки Рет буде зі мною, а уряд Сполучених Штатів при владі».

— Уряд Сполучених Штатів? — обурено перепитала вона, випростовуючись у нього на колінах, усе ще з мокрими від сліз щоками.

— Колишня конфедератська скарбниця набралася цноти. Більшість цих грошей я вклав в урядові облігації.

— А