Читати книгу - "Бавдоліно"

— Зажди, я ж не знаю, чим дихає ця ваша Мати. Дай-но мені подумати, підемо до неї разом, я зумію переконати її, дай мені кілька днів, щоб я подумав, як найліпше це зробити.

— Кохання моє, я не хочу розлуки з тобою, — схлипувала Гіпатія. — Я зроблю все, що забажаєш, стану жінкою серед людей, поїду з тобою в те нове місто, про яке ти мені розповідав, поводитимусь, як поводяться християни, скажу, що Бог мав сина, який помер на хресті, — якщо тебе не буде, я не хочу більше бути гіпатією!

— Заспокойся, найдорожча. Побачиш, я знайду вихід. Я зробив Карла Великого святим, я знайшов Волхвів, тож зумію зберегти свою дружину!

— Дружину? А що це?

— Потім я тобі поясню. Тепер іди, бо вже пізно. Побачимось завтра.

— Ніякого завтра вже не було, мосьпане Никито. Коли я вертався у Пндапецім, усі вибігли мені назустріч, мене шукали вже годинами. Сумнівів уже більше не було: насували білі гуни, на обрії видно було хмару пилюки, яку здіймали їхні коні. З першими променями світанку вони вже мали досягти краю папоротевої рівнини. Отже, залишалося всього кілька годин, щоб підготувати оборону. Я відразу пішов до Диякона, щоб заявити йому, що стаю на чолі його підданців. Але запізно. Довгі місяці судомного очікування на битву, зусилля, яких він докладав, щоб триматися на ногах і брати участь у підготовці, а може, також нова снага, яку вселили. в нього мої оповіді, прискорили його кінець. Я не побоявся бути з ним, коли він спускав дух, я навіть взяв його за руку, коли він прощався зі мною і бажав мені перемоги. Він сказав мені, що коли я переможу, тоді мені, може, вдасться дістатися до царства його батька, і просив, щоб я зробив йому останню послугу. Тільки-но він випустить останній подих, двоє його помічників у серпанках приберуть тіло, немов це тіло Пресвітера, і намастять його олійками, а тоді обриси його тіла відіб'ються на полотні, в яке його огорнуть. Я мав завезти Пресвітерові цей його портрет, і хоч обриси будуть неясними, він постане перед названим своїм батьком не таким понівеченим, яким був за життя. Невдовзі він сконав, і двоє помічників зробили те, що мали зробити. Вони сказали, що полотно мусить просякати його обрисами кілька годин, а потім вони згорнуть його і покладуть у скриньку. Несміливо вони натякнули мені, що про смерть Диякона треба повідомити євнухів. Я вирішив не робити цього. Диякон доручив мені верховенство над своїми підданцями, і тільки тому євнухи не посміли б не слухати мене. Мені треба було, щоб і вони брали якусь участь у війні, готуючи місто прийняти поранених. Якщо вони відразу дізнаються про смерть Диякона, то як мінімум повідомлять про цю сумну новину усіх, а це похитне дух захисників, до того ж похоронні обряди відвернуть їх від справ оборони. Як максимум, бувши створіннями зрадливими, вони відразу візьмуть найвищу владу у свої руки, а це теж розладнає всі плани оборони, що їх виношував Поет. Отже, війна, сказав я собі. Хоч я завжди був мирною людиною, тепер ішлося про те, щоб захистити дитину, яка мала народитися.

35. Бавдоліно проти білих гунів

План ретельно укладався протягом багатьох місяців й опрацьовувався в найменших подробицях. Якщо Поет, муштруючи військо, показав себе добрим капітаном, то у Бавдоліна виявився хист стратега. Відразу на краю міста підносився найвищий з тих пагорбів, подібних на купи збитих вершків, які вони бачили, коли під'їздили до міста. Зверху можна було охопити поглядом цілу рівнину, аж до гір з одного боку і аж поза край папоротевих полів з другого. Звідти Бавдоліно з Поетом мали керувати переміщеннями своїх воїнів. Поруч з ними мав бути відбірний загін одноногів, навчений Ґаваґаєм, який дасть змогу забезпечити надзвичайно швидкий зв'язок з різними підрозділами.

Понції розсіються по різних точках рівнини, готові вловити своїми надзвичайно чутливими живчиками на животах найменші переміщення ворога, повідомляючи про них, як домовлено, димовими знаками.

На передовій лінії, майже на крайній межі папоротевої рівнини, чекатимуть одноноги під орудою Порчеллі, готові вигулькнути раптом перед загарбниками зі своїми фістулами й отруєними дротиками. Після того, як перший цей удар порушить ворожі шереги, за одноногами з'являться гіганти під проводом Алерама Скаккабароцці, званого Чулою, завдаючи нищівних ударів по їхніх конях. Але, наказував Поет, поки вони не одержать наказу вступити в бій, мусять рухатися на карачках.

Якщо частина ворогів подолає заслону гігантів, з протилежних боків рівнини мають вступити в бій гурт пігмеїв під орудою Бойді з одного боку і блемїї на чолі з Куттікою з другого. Хмара стріл, випущених пігмеями, має відігнати гунів у протилежному напрямі, вони підуть просто на блеміїв, а ті прослизнуть під їхніх коней, ще заки напасники помітять їх поміж трав.

Проте кожен з них не повинен занадто ризикувати. Вони мають завдати серйозних втрат ворогові, максимально обмеживши власні. Бо справдешнім козирем у стратегії були нубійці, які мали чекати напоготові в центрі рівнини. Гуни, звісно, подолають перші перешкоди, але коли вони підійдуть до нубійців, їх буде вже менше, чимало з них будуть поранені, а коні їхні не зможуть швидко пересуватися поміж високих трав. Тут приготуються до бою войовничі циркумциліони, зі своїми смертоносними булавами і легендарною зневагою до небезпеки.

— Згода, куснути й тікати, — казав Бойді, — справжнім нездоланним бар'єром будуть відважні наші циркумциліони.

— А ви, — розпоряджався Поет, — коли гуни пройдуть, повинні відразу перешикувати своїх бійців і розташувати їх півколом завдовжки щонайменше півмилі. І коли вороги вдадуться до того свого дитячого способу і прикинуться, ніби тікають, щоб потім оточити переслідувачів, вони потраплять прямо вам у лапи, і ви тут же візьмете їх мертвою хваткою. Насамперед треба подбати про те, щоб жоден з них не вийшов живим. Якщо переможений ворог виживе, він раніше чи пізніше захоче помститися. А якщо ж якісь недобитки зуміють утекти від вас та від нубійців і наміряться дістатися до міста, тут будуть напоготові панотії, які накинуться на них зверху, а проти такої дивовижі жоден ворог не встоїть.

Стратегія була спланована так, щоб нічого не залишити на волю випадку. Вночі їхні шереги вишикувалися в центрі міста і при світлі перших зірок вирушили на рівнину. Перед кожним плем'ям ішов його власний священик, кожен своєю власною мовою співав «Отче наш», і такого величного співу не чули навіть у Римі під час найврочистіших процесій: