Читати книгу - "Нафта"

утворюють неоднозначність, котру переживають драматично, але без явного конфлікту. Неоднозначність, яка втілюється у подобу загадковості. У цьому романі я вже неодноразово зазначав, що тілесні гріхи Карло, саме через те, що він повторює їх нескінченно, навіть близько не стоять поряд із гріхами Ставрогіна.

Загалом, Карло — це Ставрогін, яким він мав би бути, себто по-справжньому «теплим» (жахіття як для Достоєвського, так і для мене), а якщо він живе подвійним життям, то це означає, принаймні у нашому випадку, що існують два теплих життя.

Як і Ставрогін, який вчиняв свої гріхи у столиці чи за кордоном, Карло також мав владну матір у establishment «нашого міста», себто в Турині. Й у неї, а її ще й звали Барбара, теж була подруга-суперниця, яка нещодавно оселилася в Турині й яка була геть-чисто викапана Юлія Михайлівна, котру я матиму нахабство ще й задля зручності назвати Джулія Мічелі. Певна річ, її «вічно жіночне начало» неабияк мене лякає, але я спробую позмагатися з ним, хоч і, скажу ще раз, на свій лад.

Нотатка 106а

ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ВІДХИЛЕННЯ ВІД ТЕМИ

Барбара (Варвара Петрівна), мати нашого Ставрогіна на італійський манер (таке визначення, чи ідентифікація, зрештою, є неправильним або ж правильним лише частково), останніми роками майже остаточно залишила свій маєток «Скворешники» в Канавезе, маючи на меті назавжди оселитися у місті. Вона хотіла бути в гущі подій. Це (як ми знаємо) була жінка, яка переймалася політикою. Та ще й лівою. Певна річ, вона мала більш ліві погляди, ніж, скажімо, Сарагат, якого вона добре знала ще замолоду. Її створило ідеальне туринське оточення, безпосередньою першоосновою якого були Ґобетті та Ґрамші[316]. Жінка прагнула (хоч нікому в цьому не зізнавалась, і, можливо, це помітив лише я) «у великому масштабі» бути схожою на матір Паєтти[317]. Свого часу вона була добрим другом Павезе (втім, принаймні, як випливає з письмових свідчень, він про це навіть гадки не мав). Вона вирішила вкласти свої лівопрогресистські сили у Християнсько-демократичну партію лише тому, що там почувалася вільніше (мабуть, через свій лівий конформізм), а ще, і це головне, — кориснішою (доба папи Йоана та дисидентський католицизм були вже згодом). Хай там як, а в одному вона була непохитна: була проти фашистів та щиро вірила у звитяги руху Опору. Отож вона щиро плутала своє бажання бути на перших ролях зі своїм моральним правом. У той час, коли Карло повернувся до Турина (не так, як блудний син), нещодавно саме трапились певні події, які для Барбари були надзвичайно важливими. Її давня шкільна подруга саме переїхала з Рима до Турина, адже тепер вона дружина нового голови місцевої адміністрації (префекта). Та, як нерідко трапляється, а надто в романах, справжнім Префектом була вона (1)[318]. Вона побралася з чоловіком, нещасним бюрократом, який, втім, завдяки поступовому просуванню по службі зробив собі непогану кар’єру в Міністерстві оборони. Він був родом з області Марке, тож від природи був, з одного боку, невпевненим у собі невротиком, а з іншого — миролюбним, геть-чисто позбавленим честолюбних прагнень. Ось тільки випадково, під час війни він потрапив у П’ємонт і там, так само випадково, взяв участь у партизанській боротьбі. Здається, це була одна з визначальних причин для давньої Барбариної шкільної подруги, аби вона одружилася з ним, витягла його з бюрократичних буднів Рима й досягла того, щоб чоловіка призначили префектом Турина. Вперше людина, яка стала префектом великого промислового міста, була учасником руху Опору, а отже, він був перевіреного антифашистського віросповідання. Отже, здавалось, покладено початок новому порядку, у подальшому сподіваючись на терпимість, керування та управління. У цьому Барбара несподівано стала в авангарді, як досвідчений вояк передової. Але поруч є тінь. Це тінь Джулії Мічелі. Внаслідок цього між двома суперницями не міг не виникнути відданий союз. Саме так і трапилось.

Вихлюпнувши увесь нестримний потік інформації, яка, здається, конче необхідна у розповіді, я швидко дійду суті: тобто ххх фактів, інтриг, ххх ххх, у які Карло опинився затягнутим (абсолютно не маючи до цього цікавості) по своєму приїзді до Турина.

Нотатка 106b

ВЕЛИКЕ ВІДХИЛЕННЯ ВІД ТЕМИ ТРИВАЄ

Нотатка 107

ЗУСТРІЧ З ФЕДЬКОЮ

* З’являється батько Кармелоa[319] (кремезний старий «голубий» сицилієць); знову ввести образ письменника, прізвище якого має закінчення — -он — у контексті марксистсько-ленінської та фельтрінелівської лівої позапарламентської меншості на межі зі світом злочинності (який згодом перефарбується з червоного на чорне тощо під час різанини, яка пов’язує цей-таки світ злочинності [Пансіон «Сицилія»] з комуністами з екстремістськими поглядами).

* Анонімне «звичайнісіньке» обличчя загадкової молоді (яка є ані проти фашистів, ані за, не є ані конформістською, ані не конформістською, чи то бовдури, чи то злочинці тощо).

Обличчя, яке закарбувалося (у символічному сенсі) у пам’яті Карло під час усіх його «деградованих» приключок.

* Наймані вбивці чи побратими по злочинному життю (чи по хаосу в Італії) підривають вибухівку, разом з двома мільйонами, що їх Карло дав «проститутам» у пансіоні «Сицилія».

Нотатка 110

ГОДОАРИ{69}

Карло пройшов у кінець вокзалу. Частина стін нахилилася, якісь ще стояли, але мали величезні пробоїни, від яких навкоси розходилися тріщини або ж зяяли глибокі дірки, що стали округлими; ці стіни скидалися на руїни. Там давно все вкрилося пилом, і ніби на доказ того, що вони обвалилися нещодавно, навколо були лише купи свіжих уламків. Але візерунки, які утворювали тріщини на цих стінах, зазубрені обриси ххх завдяки міцності будівлі, збудованої зі стародавнього матеріалу, котрий використовували ще на початку століття, дійсно перетворювали ці стіни на шляхетні руїни, як, наприклад, руїни якогось храму чи якоїсь церкви, зведеної у сімнадцятому столітті, що досі стоїть посеред селища у заростях кропиви, негустого плюща з блакитними дзвіночками, чортополохом, неприкритими арками під небесами й обрієм удалині… Відверто кажучи, навіть крізь пробоїни та дірки в стінах вокзалу в стилі ліберті дивовижним чином пробивається сказати б, щонайменше райське світло, як у селі, ніби місто за ними розчинилося. Ті пробоїни та дірки дивилися просто в небо, й саме звідти просочувалося світло, може, воно було вранішнім, коли воно щойно розгубило свою світанкову легкість і життя вже потекло, а може, це світло за мить до літніх сутінків, коли вечір прийде ще не скоро, але в його наближенні вже є щось водночас свіже й могильне. Доходячи сюди з ніби з дна блакитної безодні чи від обрію над морем, де