Читати книгу - "Подорож на край ночі"

справи клініки, як я домовляюсь із пацієнтами, а проте я, так би мовити, всупереч власним бажанням розповідав йому про все, а він тільки слухав. Тож Парапена годилось одразу попередити й про Робінзона.

— Пам'ятаєш, я тобі говорив про Робінзона? — запитав я його замість вступу. — Мого фронтового товариша? Пригадуєш?

Парапен, звісно, чув, як я сотні разів розповідав про свої воєнні та африканські пригоди, і то щоразу інакше — така вже моя манера.

— Так-от, — провадив я далі, — тепер він сам прийшов провідати нас аж із Тулузи й повечеряє з нами в клініці. — Підійшовши таким чином до слова „клініка“, я трохи збентежився, немов сказавши щось непристойне. За тих обставин я мав би виявляти чарівливу невимушену владність, але не мав її зовсім. Моє становище, крім того, ускладнював сам Робінзон. Дорогою, коли ми повертались до клініки, він аж душився з цікавости й тривоги; надто непокоїла його бліда, довготелеса Парапенова постать, що ступала поруч. Спершу він гадав, що й Парапен божевільний. Дізнавшись, де ми живемо у Віньї, йому всюди ввижалися божевільні. Я заспокоїв його.

— А ти, як повернувся, бодай знайшов собі роботу? — запитав я Робінзона.

— Шукав, — тільки й почулось у відповідь.

— А очі загоїлись? Ти тепер бачиш?

— Атож, майже так само, як давніше. — Задоволений?

Ні, Робінзон не був задоволений. Перед ним постав інший клопіт, про задоволення не йшлося. Я стерігся питати його зразу про Мадлон, до цієї теми годилось підступати делікатно. Ми довгенько просиділи за чаркою, і я розповів йому про клініку та решту дрібниць. Я ніколи не міг позбутися звички базікати що завгодно. В цьому, зрештою, я не відрізнявсь від Баритона. Вечеря закінчилась по-товариському, тож хіба я міг після неї вигнати Леона Робінзона просто на вулицю? Я миттю вирішив, що йому поставлять тим часом у їдальні складане ліжко. Парапен і далі мовчав.

— Ось, Леоне, — сказав я Робінзонові, — спатимеш тут, поки знайдеш собі роботу…

— Дякую, — відказав він просто й відтоді щоранку їздив трамваєм до Парижа, так би мовити, на пошуки пристойної роботи.

Досить з нього заводу, казав він мені, тепер він прагне пристойности. Будьмо справедливі: Робінзон, напевне, старавсь якомога, шукаючи ту пристойність, але таки не знайшов її.

Одного вечора він повернувся з Парижа раніше, ніж звичайно. Я був ще в саду, дивився, щоб ніхто не підходив до ставка. Робінзон прийшов аж туди, прагнучи поговорити зі мною.

— Слухай! — почав він. — Слухаю.

— Ти б не міг дати мені якусь роботу просто тут? Я ніде нічого не знаходжу.

— А ти добре шукав? — Авжеж.

— Хочеш працювати в клініці? І що ж ти робитимеш? Невже в Парижі так сутужно з роботою? А хочеш, ми з Парапеном звернемось до знайомих і тобі знайдуть якесь місце?

Робінзон збентежився, коли я пообіцяв йому таке сприяння.

— Бачиш, роботи не те що ніякої нема, — пояснював він, — і я, мабуть, знайшов би щось… бодай поганеньке… Але… зрозумій мене. Мені конче треба, щоб мене вважали за божевільного. Тут не можна гаяти часу. Я повинен мати якусь психічну хворобу!

— Гаразд, не кажи більш нічого!

— Ні, Фердінане, навпаки, треба розповісти тобі все, — наполягав Робінзон, — щоб ти зрозумів мене. Я ж знаю: до тебе довго доходить, але ще довше ти вагаєшся.

— Ну то розказуй, — буркнув я неохоче.

— Присягаюсь: якщо мене не оголосять божевільним, я вскочу у велику халепу. Справжнє лихо… Вона може запроторити мене до в'язниці. Тепер ти розумієш?

— Це ти про Мадлон?

— А про кого ж!

— Чудово!

— Добре тобі казати!

— Ви що, розсварилися?

— Як бачиш.

— Ходімо звідси, коли хочеш розповісти подробиці, — потяг я вбік Робінзона. — Там безпечніше, бо тут божевільні. Вони можуть здогадатися, про що йдеться, а потім ще такого наплетуть! Дарма що недоумки!

Ми зайшли до одного ізолятора, і Робінзон дуже скоро розкрив мені ввесь задум, хоч я давно знав, яка його вдача, а Протіст натякнув на решту.

Друга Робінзонова спроба скінчилась успіхом. Тепер ніхто вже не скаже, що він знову спартачив! Аж ніяк! Бездоганна робота!

— Розумієш, стара дратувала мене дедалі дужче. Надто юли я став трохи бачити і вже міг сам потихеньку виходити на вулицю. Відтоді я бачив геть усе. І, уявляєш, знову побачив ту стару! Та де там, я бачив тільки її! Завжди крутилась перед очима й застувала мені ввесь світ. Вона, здавалось, зумисне товчеться поруч! Тільки щоб труїти моє життя! Бо інакше годі й пояснити. Крім того, їхнє помешкання — ти ж його знаєш — таке тісне, що в ньому неможливо не посваритись. Там так тісно, що ми просто налізали одне на одного! Інакше й не скажеш!

— А східці до печери, здається, були благенькі? — спитав я, бо й сам добре бачив, які вони небезпечні, коли вперше разом з Мадлон спускався до печери, ще тоді деякі сходинки вже хиталися.

— Ні, майже в усьому то вже я постарався, — щиро признався Робінзон.

— А люди там як? — знову запитав я. — Сусіди, священики, газетярі? Ніхто ні на що не натякав?

— Мабуть, ні… їм і в голову не вкладалось, що я на таке спроможний. Вважали мене за боягуза, сліпця, розумієш?

— Твоє щастя, бо інакше… А Мадлон? Яка її участь? Вона теж причетна?

— Не зовсім. А втім, хоч-не-хоч, а причетна: бач, якби стара померла, печера дісталася б нам. Саме так воно й сталося. Відтоді ми вдвох опікувалися печерою.

— Чого ж тоді згасло ваше кохання? — Знаєш, це важко пояснити…

— Ти став їй осоружний?

— Та ні, навпаки, вона як уп'ялася в мене і всі вуха протуркала тим шлюбом. Та й мати напосілася, щоб ми якнайшвидше побрались, бо ж тепер мощі бабці Анруй припадали нам і ми всі мали б гроші, щоб жити і не дбати ні про що.

— Що ж тоді сталося між вами?

— Я тільки хотів, щоб вони дали мені спокій! Більш нічого. І мати, і донька…

— Слухай, Леоне, — урвав я Робінзона, тільки-но почувши ті слова, — ти смішний. Стань на місце Мадлон та її матері. Хіба ти був би задоволений? Га? Ти, як туди приїхав, не мав навіть черевиків, не мав ні грошей, ні роботи, знай бурчав цілими днями, а бабця заробляла тобі на хліб. Тепер вона пішла, чи, власне, ти сам її спровадив, а ти знову кривишся й берешся за давнє. Ти бодай на хвилинку уяви себе на їхньому місці! Тут кожному б урвався терпець! Та я б і сам послав би тебе під три чорти! Ти сто разів заслуговуєш,