Читати книгу - "Жак-фаталіст"

— ліжко, його перше слово було: «Запитаймо кабаківку», а останнє: «Такої думки кабаківка і я». Коли доля в його голові німувала, він розбирався за допомогою кабаківки. То була ніби портативна піфія, що замовкала зразу, як спорожнялася. У Дельфах піфія, закотивши спідниці й сидячи голим задом на триногах, діставала натхнення знизу вгору; Жак на коні, підвівши до неба голову, з відіткнутою кабаківкою й нахиленою до рота шийкою, діставав натхнення згори вниз. Піфія і Жак, коли вирікали свої оракули, обоє були п'яні. Він твердив, що Святий Дух зійшов на апостолів у кабаківку й Зелені свята називав святом кабаківок. Він залишив невеличку розправу про всіляку ворожбу, — глибоку розправу, в якій дає перевагу ворожінню за допомогою Бакбуки[283], або кабаківки. Попри всю свою пошану, він заперечує медонському кюре[284], що запитував діву Бакбуку, або кабаківкі поштовхом у пузце. «Я люблю Рабле, — казав він, — але більше від Рабле люблю істину». Він називає його єретиком-енгастримітом[285] і доводить сотнею підстав, одна від одної кращими, що правдиві оракули Бакбуки, або кабаківки, дають почути себе через шийку. До визначних послідовників Бакбуки, до правдиво натхнених кабаківкою, він за останніх століть залічує Рабле, Лафара, Шапеля, Шольє, Лафонтена, Мольєра, Панара, Галле, Ваде[286]. А Платон і Жан-Жак Руссо, що вихваляли добре вино, не п'ючи його, були, на його думку, лжебратами кабаківки. Кабаківка мала колись кілька славетних святинь — Пом-де-Пен[287], Тампль, Генгет. Історію останньої святині він написав окремо. Він пречудово змальовує ентузіазм, запал, вогонь, який охоплював і охоплює ще й за наших днів бакбукійців, або кабаківців, коли наприкінці бенкету з'являлася їм дива Бакбука, або священна кабаківка, ставала серед них, шипіла, відкидала геть свій чепець і окривала своїх поклонників пророчою піною. Його рукопис оздоблено двома портретами, що під ними підписано: «Анакреон і Рабле, перший у давніх, другий у сучасних найвищий жрець кабаківки».

І Жак ужив терміна — енгастриміт? Чому ні? Жаків капітан був бакбукієць, він міг знати цей вислів, а Жак, переймаючи все те, що казав капітан, міг запам'ятати це слово; але насправді «енгастриміт» — від мене; а в оригінальному тексті читаємо: черевомовець.

Усе це дуже добре, скажете ви, але Жакове кохання? Жакове кохання тільки Жак один знає, а його, бачите, мучить біль у горлі, що примушує пана обмежуватись годинником і табакеркою. Ця злиденність його засмучує так само, як і вас. Що ж з нами буде? їй-Богу, не знаю. Отут якраз годилося б запитати діву Бакбуку, або священну кабаківку, але її культ занепадає, її храми стоять порожні. Як по народженні нашого Божественного Спасителя замовкли поганські пророцтва, так по смерті Галле занімували Бакбучині пророцтва. Тому немає вже великих поем, немає вже величних і проречистих уривків, немає вже творів, позначених сп'янінням і генієм. Усе — розсудливе, вимірене, академічне й плоске. О диво Бакбуко! О священна кабаківко! О Жакові божества! Верніться до нас!.. Мені хочеться, читачу, поговорити з вами про народження діви Бакбуки, про чудеса, що сталися під час і після нього, про дива її панування і злигодні її відвороту. І коли в нашого приятеля Жака далі болітиме горло, а його пан уперто мовчатиме, ви змушені будете задовольнитися із цього епізоду, який я подбаю довести до тої хвилини, коли Жак видужає і знову розпочне історію свого кохання…

Тут у розмові Жака з його паном справді є сумна прогалина. Колись її, може бути, заповнить нащадок Нодо[288], президента де Броса[289], Фрейнсгемія[290] або отця Бротьє[291], а власники рукопису, нащадки Жака чи його пана, добре посміються із цієї вставки. Здається, Жак, змушений мовчати через свій біль у горлі, облишив на якийсь час історію свого кохання, а його пан почав історію свого. Це — лише здогад, нічого більше. Після кількох рядків крапок, що свідчать за прогалину, читаємо: «Немає у світі сумнішого, як бути дурнем…» Чи це Жак виголошує цю апофтегму[292]? Чи його пан? Це було б предметом довгої і трудної розправи. Якщо Жакові не забракло б зухвалості звернутися із цими словами до пана, то й панові не забракло б щирості звернутися з ними до самого себе. У всякому разі, річ очевидна, річ найочевидніша, що далі мову мовить пан.

Пан. Завтра її іменини, а в мене грошей немає. Для шевальє де Сент-Уена, мого найближчого приятеля, труднощів ніколи не бувало.

— У тебе грошей немає? — каже він мені.

— Немає.

— То треба їх зробити.

— А ти знаєш, як їх роблять?

— Звичайно.

Я одягаюсь, ми виходимо, і він веде мене обхідними вулицями до похмурого будиночка, де ми піднімаємося брудними східцями на третій поверх, а там заходимо в досить просторе й незвичайно умебльоване помешкання. Серед інших речей там стояло вряд три комоди, усі три різної форми. За тим, що посередині, — велике дзеркало з надто високим для стелі капітелей, так що комод затуляв це дзеркало на добрих півфута. На цих комодах — усілякого ґатунку крам, два триктраки, навколо попід стіною — досить гарні стільці, але жодного до пари; у ногах ліжка без заслони — чудовий шезлонг; коло одного з вікон — пташарня без птахів, але новісінька. Біля другого вікна висіла на мітлищі люстра, а мітлище двома кінцями лежало на двох поганеньких плетених стільцях, а далі, праворуч і ліворуч, — картини, які на стінах, які купою.

Жак. Від цього тхне жмикрутом на ціле льє.

Пан. Ти вгадав. Як кинуться шевальє та пан Лебрен (так звали нашого тандитника і лихваря) одне одному в обійми…

— А, це ви, пане шевальє!

— Атож я, пане Лебрен.

— Та що ж з вами сталося? Цілу вічність вас не видно. Часи дуже сумні, хіба не так?

— Дуже сумні, мій любий Лебрене. Але не про те мова. Ось слухайте, маю вам дещо сказати…

Я сів. Шевальє з Лебреном відійшли в куток і розмовляють. З їхньої розмови я можу передати лише кілька слів, підхоплених на льоту…

— Він добрий?

— Чудовий.

— Повнолітній?

— Цілковито.

— Це син?

— Син.

— Чи знаєте, що наші останні дві справи…

— Говоріть тихіше.

— Батько?

— Багатий.

— Старий?

— І немічний.

Лебрен голосно:

— Слухайте, пане шевальє, я не хочу більш ні в що втручатися, це завжди призводить до прикрих наслідків. Це ваш приятель, на добрий час! Він виглядає цілком порядною людиною, але…

— Любий Лебрене!

— У мене немає грошей.

— Але ви маєте знайомства!

— То все дурисвіти, шахраї неприторенні. Вам ще не обридло, пане шевальє, плутатись у