Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

не прийме цих умов, то по-моєму, не можна більше повторювати їх і слід розправитися нещадно».

Ні про повторні ультиматуми, ні про реакцію на документ М. Фрунзе як командування, так і офіцерства врангелівських військ невідомо.

Широкого розголосу набула інформація про масові розстріли білих офіцерів у Криму уже після зайняття червоними півострова – в останні дні листопада і в грудні 1920 р. і про причетність до них одного з лідерів Компартії України Г. П'ятакова.

Те, що відомо про тогочасні трагічні події, в основному зводиться до наступного.

Коли, після розгрому П. Врангеля, півострів ставав радянським, наділена Всеросійською ЧК особливими повноваженнями місцева влада оголосила, що всі білогвардійські офіцери повинні обов'язково пройти реєстрацію (ті, хто відмовиться, вважатимуться поза законом) і потім самі мають визначити подальшу долю: виїхати, емігрувати або ж працювати у згоді з Радянською владою. «Мені рідко доводилось спостерігати таке почуття загального полегшення, як після цієї об'яви, – свідчив письменник В. Вересаев, – молоде біле офіцерство, яке складалось переважно із студентства, аж ніяк не чорносотенне, логікою речей загнане в боротьбу з більшовиками, за якими вони не зуміли розгледіти найширших трудових мас, давно уже вважало свою роль обтяжливою і з відчаєм почувало, що пішло хибним шляхом, але що виходу на інший шлях йому немає. І ось раптом цей вихід відкривався – вихід до чесної роботи у рідній країні». Проте тих, хто повірив представникам Радянської влади і з'явився на реєстрацію (їх було немало – «тисячі людей»), віроломно заарештовували і розстрілювали.

Як згадує В. Вересаев, на запитання: навіщо все це робилося, Ф. Дзержинський відповів, що тут мала місце величезна помилка. Крим був основним гніздом білогвардійщини. Щоб його розорити, туди були послані товариші з особливими повноваженнями. «Але ми ніяк не могли думати, – говорив Дзержинський, – що вони так використають ці повноваження». Ім'я П'ятакова Фелікс Едмундович не назвав, пише Вересаев, але всі знали, що очолювала цю розправу «п'ятаковська трійка».

На чому ґрунтувалися твердження В. Вересаева, сказати важко. І до сьогодні прямих документів не виявлено. А відомий дослідник проблем, пов'язаних з терором, С. Мельгунов називає лише прізвища угорського комуніста Бела Куна та Р. Самойлової (Землячки), коли мова заходить про кримську трагедію. Вочевидь, історики мають тут ще сказати своє слово.

Розгром військового угруповання, очолюваного П. Врангелем, став перемогою Червоної армії над останнім крупним білогвардійським формуванням, безпосередньо збройно підтримуваним Антантою на території України, відкривав нові перспективи її розвитку.

Паралельно з керівництвом розгромів останнього оплоту білого руху М. Фрунзе довелося надавати великої уваги й докладати зусиль до забезпечення переламу на повстанському, так званому внутрішньому фронті.

Приборкуючи повстанську стихію, передусім махновщину, значною мірою підірвавши їх силу, істотно зменшивши масштаби, М. Фрунзе надалі безпосередньої дотичності до керівництва боротьбою на цьому напрямку більше не мав.

З грудня 1920 р. Михайла Васильовича було призначено уповноваженим Реввійськради республіки в Україні, командуючим Збройними силами України, а з початку 1921 р. – і Криму. На цій посаді він працював до березня 1924 р. В листопаді 1921 р. – січні 1922 р. очолював місію УРСР в Туреччині. В лютому 1922 p. M. Фрунзе був затверджений заступником голови Раднаркому УРСР. Одночасно працював заступником голови Української економічної ради. Працюючи в Україні, Михайло Васильович вніс великий вклад у справу відбудови й розвитку економіки і культури республіки, в згуртування рядів Компартії України, у зміцнення Радянської влади. Він був одним з активних організаторів Союзу РСР.

У березні 1924 p. M. Фрунзе був призначений заступником голови Реввійськради Союзу РСР і народного комісара у військових і морських справах СРСР. Одночасно з квітня 1924 р. він був начальником штабу Робітничо-селянської Червоної армії, начальником Військової академії (нині вона носить його ім'я). З січня 1925 р. М. Фрунзе – голова РВР СРСР і народний комісар у військових і морських справах СРСР, з лютого 1925 р. – член Ради праці і оборони СРСР. На X—XIII з'їздах партії він обирався членом ЦК РКП(б). У 1924 р. обраний кандидатом у члени Політбюро ЦК РКП(б). На V, VI і VII конференціях КП(б)У М. Фрунзе обирався членом ЦК. Був членом Політбюро ЦК КП(б)У (1921—1924 pp.), обирався членом ВЦВК і ЦБК СРСР, членом ВУЦВК. М. Фрунзе провадив значну військово-теоретичну роботу. Нагороджений двома орденами Червоного Прапора.

Помер під час медичної операції 31 жовтня 1925 р. Похований на Червоній площі у Москві.

Праці М. В. Фрунзе

На новых путях. – М., 1925.

Собрание сочинений. В 3-х т. – М., 1926—1929.

На фронтах гражданской войны. – М., 1941.

Неизвестное и забытое. Публицистика, мемуары, документы, письма. – М., 1965.

Література про М. В. Фрунзе

Архангельский В. Фрунзе. – М., 1970.

Білан Ю. Я., Білан В. Ю. Михайло Васильович Фрунзе. – К., 1962.

Воспоминания о Фрунзе. – Иваново, 1959.

М. В. Фрунзе. Жизнь и деятельность. – М., 1962.

М. В. Фрунзе. Военная и политическая деятельность. – М., 1984.

О. М. Фрунзе. Воспоминания, очерки, статьи современников. – М., 1985.

Сиротинский С. М. В. Фрунзе. – М., 1928.

Тополянский В. Д. Гибель Фрунзе. // Вопросы истории. – 1993. – № 6.

Фрунзе Михаил Васильевич // Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия. – М., 1983.

Фрунзе Михаил Васильевич // Политические партии России. Конец XIX – первая треть XX века. Энциклопедия. – М., 1996.

«Визнання за дорогу ціну»

(Андрій Миколайович Лівицький)

Визначний український громадсько-політичний та державний діяч, правник народився 9 (21) квітня 1879 р. в с. Липлява Золотоніського повіту Полтавської губернії.

Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії П. Ґалаґана у Києві, після закінчення якої 1896 р. вступив до Київського університету. Навчався на математичному та юридичному факультетах. Очолював студентську громаду у Києві. За участь у студентському політичному русі 1897 та 1899 pp. був ув'язнений до Лук'янівської тюрми. 1899 р. виключений із університету та висланий на Полтавщину під гласний нагляд як учасник загального студентського страйку. З 1901 р. – член Революційної української партії (РУП), керівник відділу партії в Лубнах. Після закінчення університетського курсу з 1903 р. служив у Лубенському окружному суді, у листопаді 1905 р. став присяжним повіреним Харківської судової палати. 1913 р. обраний мировим суддею Золотоніського повіту і на цій посаді залишався до 1917 р.

Під час революції 1905 р. А. Лівицький був головою Коаліційного комітету українських, російських і єврейських організацій у Лубнах, а також очолював загін самооборони, який складався із шести бойових дружин, виступав на численних мітингах. З січня 1906 р. був заарештований у справі так званої Лубенської республіки та Громадської самооборони.