Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

людьми, які відразу про таких типів доносять куди слід. Куди їм подітися в цій країні найвищої громадянської солідарності?

А головне — начальник правий: це тільки здається, що світ назовні м'якший і людяніший. Насправді він така ж в'язниця, тільки трохи більша за розмірами.

Начальник завжди правий.

ЦУРЮПИНСЬК, ніколи (?)

Цей географічний пункт у Херсонській області з'являється тут винятково для того, щоб не залишати сам на сам під літерою Ц аж два швейцарські міста, причому з різних кантонів. Одного разу мене вже запитували, чи в цій книжці зібрані лише швейцарські міста. Щоб уникнути дальших непорозумінь, я на прикладі літери Ц показую: ні, в жодному разі. На жаль, ніде в Україні мені не вдалося знайти якої-небудь Цинамонівки. Тож доводиться задовільнитися Цурюпинськом, у якому я ще не був, та й навряд чи колись буду.

ЦЮРИХ, 2004

Готель називається «Леонекк», і в ньому ми з Пат прожили нашу першу швейцарську ніч. Нікому з нас досі не доводилося ночувати у Швейцарії, тому все це здавалось і дивним, і неповторним. «О яка ти, швейцарська ноче?» — таким рядком я міг би почати (або й завершити) все ще не написаний вірш.

До Швейцарії часом дуже хочеться еміґрувати — особливо, якщо ти письменник, а твоя країна цілком очевидно перестає бути твоєю і рішучими хижими стрибками перемінюється в їхню. Позитивні приклади Гессе, Джойса, Канетті, Набокова та мільйона інших літературних еміґрантів надихають і спрямовують. Попри те у всіх нормальних митців на Швейцарію прийнято нарікати і з невблаганною їдкістю Макса Фріша не залишати каменя на камені від її нудьги, чистоти, порядку та громадянської самоорганізованості. Таким чином, усе складається просто ідеально: ти в безпеці, оточений красою гірських ландшафтів і побутовим комфортом, а твоя неспокійна пульсуюча думка жодним каральним органом не обмежена у своїх бунтуваннях проти цієї самовдоволеної Системи, в якій нічого, крім курйозних референдумів на тему довжини собачих повідків, уже не відбувається. Тож вона, твоя думка, ревно бунтує і рветься на волю з альпійської золотої клітки, чи то пак тюрми народів.

(Насправді, якщо я колись емігрую, то не до Швейцарії, а, скажімо, до Грузії — так само гірська країна).

Повертаючись до згаданого ненаписаного рядка: швейцарська ніч виявилася не просто тихою, а німотною. Таку концентровану тишу слід консервувати в банках (до речі!). Ніде більше на світі люди не сплять у такому абсолютно потойбічному вакуумі. Нічна Швейцарія є конфедерацією метафізичного сну, і горе тому, хто порушить його своїм, наприклад, хропінням чи необачним спусканням води в унітаз. Умить з'явиться безшелесна поліція ночі і нечутно пов'яже до кантональної підземної буцегарні.

Ця тиша ночі була номером три. Номером один був колір води у річці Ліммат і озері. Номером два — самоорганізовані групки бомжів навколо залізничного вокзалу, більше схожі на мандрівних філософів і комедіантів.

А номер чотири трапився зранку після нашої першої швейцарської ночі.

Не всі з вас можуть знати, де в Цюриху розташований готель «Леонекк» і як він виглядає з фасаду. Але це тут не надто й важливо. Зате справді важливо, щоб ви могли уявити собі той ранок на межі липня, теплий дощ, вогке повітря, мокрий асфальт, початок Леонгардштрассе, що відгалузившися від Вайнберґштрассе, починає дертися вгору, ніби вона якась львівська або чернівецька, і всі ті будинки з вежами та мансардами — так само цілком львівські або чернівецькі, тільки ніким не позахоплювані, жодного кулеметника у гнізді, всі гнізда пташині. Уявили?

Так от. Ми примостилися на терасі готельного кафе, що в абсолютній згоді з почуттям швейцарського гумору носить назву «Crazy Cow». Ми снідаємо кавою й дощовими запахами — теплих крапель, кущів, листків, асфальту, кори. Тоді з-за повороту з'являється напівказкова машина якогось особливо яскравого кольору. Її водій сигналить у ріжок, машина гальмує, з підніжок зістрибують два пластичні бородані, схожі на циркових жонглерів чи порноакторів — з оголеними вище ліктя татуйованими руками. Нижче ліктя на них такого ж кольору еластичні рукавиці. Вони блискуче і блискавично звантажують у надра машини вміст усіх чотирьох контейнерів, виставлених уздовж тротуару, і знову застрибують на свої підніжки. Ріжок сигналить, машина рушає далі вгору по Леонгардштрассе, і в мить, коли вона вирівнюється з нашою терасою, один з бороданів — той, що ближче, підморгнувши, віддає нам честь, прикладаючи два пальці до дашка свого кепі. Доброго ранку, країно!

«Дивися, — каже Пат, — якісь не сміттярі, а зірки». «Якщо цього року програємо останню надію на виборах, — відповідаю їй, — то виїдемо до Швейцарії. У ній ми не пропадемо. Я трохи потренуюсь — і буду їздити на підніжці сміттєвоза, як ці веселі хлопці. Тільки б не бачити всі ті морди рідної батьківщини».

Добре, що цей варіант завжди у нас залишається.

ЧЕРНІВЦІ, 1983 і згодом

Спочатку слід було потрапити до них примусово.

Чернівці — перше місто в моєму житті, до якого я не їхав: мене везли. І до якого мене, ніби казенний вантаж, доправили. Не я, а мене. Жодної суб'єктності, суцільна залежність, обов'язкова армійська повинність.

Років через п'ятнадцять я почав знову в них бувати — ясна річ, добровільно. Тоді й виявилося, що Чернівці є містом, на яке поклав Око (в Його випадку Всевидюче) Бог.

Ось я переглядаю написане відтоді про Чернівці, а воно про поетів. І це, звичайно, неправильно, бо це ж неправда. Можна подумати, що Чернівці такий собі вертоград, рай серед виноградників, єдиний на землі Парнасополіс, де кожен зустрічний мовить віршами! До того ж вільно перелітає з мови в мову і таких мов є принаймні п'ять, не чотири, а п'ять — разом із турецькою.

Та нічого подібного! Насправді Чернівці — обласний центр теперішньої України з усіма наслідками такого становища. «Немає тих євреїв — то немає й міста», — якось підсумував Бума Тутельман. Підсумовувати — не зовсім те саме, що сумувати, але в Буминому випадку ці слова близькі як ніколи.

Я на це міг би й заперечити, що в житті завжди є місце для утопії. Чернівці — одне з тих місць, де утопія не дратує, а тішить. Зрештою, не думаю, що це було б запереченням Бумі. Радше самому собі.

Найкраще з усього, що мені досі вдалося сказати про Чернівці, також цілковито належить утопії. Обидва рази це стосувалося мертвих поетів. Тобто насправді там ішлося не про Чернівці, а про поетів, які в Чернівцях народилися, щоб навіки з них утекти. Тобто мова йшла не про клітку, а про птаха. Хоч