Читати книгу - "Коли курява спаде"

Серед усього цього натовпу він один відразу ж зрозумів, що відбулося.

— Він з’явився? — спитав він мене.

Я кивнув головою.

Відразу ж чимала група людей заповнила ту щойно забудовану вуличку — це мої підлеглі з галасом обійшли її туди-сюди декілька разів. Однак вони не знали в обличчя вбивцю, тож, звичайно, не могли знайти його. Я ж побачив чоловіка, дуже схожого на того, хто щойно хотів мене вбити, однак дещо вищого за нього й більш худого. Цей чоловік перебував тут уже певний час. Він тримав на вулиці корчму, перед входом до якої цілими днями випускав клуби пару великий самовар російського зразка. Усередині корчми у великому казані кипіли декілька шматків м'яса, а вздовж стіни були виставлені глеки з горілкою. Це була перша на землях Мерці корчма, тому про неї слід тут написати. Адже люди кажуть, що історія твориться багатьма такими «вперше». До цього наші люди, коли виходили з дому, завжди брали з собою свій харч. А якщо йти доводилося далеко, ще й брали з собою казан, аби вранці нагріти чаю, а ввечері зварити супу з локшею. Тож у корчмі, яка щойно відкрилась, торгівля не процвітала — тут тільки гріли чай і варили м'ясо, а ще тут можна було купити горілки — і все.

Поки мої люди ходили туди-сюди вулицею, я зайшов у цю корчму й сів там. Господар налив піалу горілки й поставив переді мною. Його обличчя здавалося мені дуже знайомим, і я сказав йому про це. Він тільки невизначено засміявся. Я випив принесену мені горілку.

— Гарна горілка, — сказав я, — тільки от я не взяв із собою срібла.

Корчмар — ані пари з вуст, узяв на руки глек і знову наповнив мою піалу горілкою.

Мені ледь не забило подих. Коли ж я продихнув, то знову сказав:

— Мені здається, я десь тебе бачив.

— Ти мене не бачив, — відповів він.

— Я й не кажу, що бачив тебе, — я маю на увазі, що я десь бачив твоє обличчя.

— Зрозумів, — сказав він.

Так він стояв поруч, тримаючи в руках глек, і коли я випивав піалу, він знову наповнював її. Після кількох піал я дещо сп'янів і сказав корчмареві:

— Вони ж не бачили обличчя вбивці, а хочуть його впіймати!

Сказавши це, я сам голосно розреготався.

Корчмар же нічого не сказав, однак знову наповнив мою піалу. Невдовзі я зовсім сп'янів і навіть не помітив, коли прийшов управитель. Я спитав його, навіщо він бігає з людьми туди-сюди по вулиці? Він сказав, що вони ловлять убивцю. Я не стримався й знову розреготався. Управитель, однак, не звернув на це уваги, а кинув декілька срібняків, щоб заплатити мій рахунок за горілку і знову вийшов шукати вбивцю. Уже підійшовши до дверей, він обернувся й сказав мені:

— Я виверну цю вулицю, як кишку на ковбасу, але знайду його.

Поки правитель, кульгаючи, ішов по вулиці, він зовсім не виглядав значним, однак коли сів на коня, відразу ж набув солідного вигляду.

— Вони не зможуть його знайти, — сказав я до корчмаря.

Той кивнув головою:

— Атож, не знайдуть. Він уже далеко звідси.

— Як ти гадаєш, куди він пішов?

— Пішов шукати туси Мерці.

Я знову подивився на його обличчя і, хоча мої п'яні очі затягла імла, я все-таки вгледів те, що мав побачити.

— Твоє обличчя — це обличчя людини, яка хотіла мене вбити, — сказав я до корчмаря.

Він трохи зажурено й трохи ніяково розсміявся.

— Він — мій молодший брат. Він сказав, що вб'є тебе, але, зрештою, не вбив. Я сказав йому, що мститися потрібно туси Мерці.

Я спитав його, чи він не поклав у горілку отрути. Він сказав, що ні. Ще він сказав, що намагатиметься вбити мене тільки тоді, коли вже не буде мого батька й старшого брата. Тоді я спитав його, чи він мене вб'є, якщо його молодший брат не повернеться. Корчмар знову налив мені горілки й сказав:

— І тоді не вб’ю тебе. Я знайду спосіб, щоб їх убити. Однак якщо вони помруть, але не від моєї руки, тоді я тебе вб’ю.

Того дня я пообіцяв месникам нашої родини, що вдаватиму, ніби не знаю їх, якщо вони будуть мститися за правилами.

Тхарна тієї ночі, після того, як я її вдарив, була до мене надзвичайно ласкава.

— Ти подумай, месник тебе хотів убити! Є вбивця, який хотів убити тебе! У тебе є ворог!