Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

— Н-да! Вино — екстракт вічної молодості.

— Чи розкладу, — додавав Нік.

І знову вмовкають, щоб піймати один одного на потайному погляді, посміхнутись один до одного і знову випить. Володимир дуже скоро сп’янів, голос йому підвищувався, рухи стали нетерплячими. І раптом він зробив висновок із якихось внутрішніх своїх міркувань:

— А все ж люди в цілому такі підлі, що краще було б, коли б ви замість своєї електричної машини вигадали якусь пекельну. Тоді, напевне, я був би вашим спільником.

Нік вибачливо посміхнувся.

— Для чого така мізантропія? Люди як люди, і підлі, і хороші. Знищити людей, щоб натомість плодилася худоба, — виграш невеликий.

— Хай худоба, хай хаос…

— Хаосу в нас і так скільки завгодно.

Володимир схилився на момент на руки й, ніби передумавши, вже тим самим запальним голосом доводив:

— Це правда. Хаосу в нас скільки завгодно. Кінчайте свою машину.

— Та кінчаю. Взавтра роблю спробу запалити лампу без дротів. Приходьте, Володимире Андрійовичу. Буде Вольський…

— Обов'язково! Обов'язково!

Володимир так зрадів цьому запрошенню, що мимоволі його радість передалася Ганні: «А все ж він хороший».

— Так за успіх, Миколо Матвійовичу! За успіх, Ганно Павлівно! Талю, за успіх!..

Таля неохоче підійшла до стола, й вони всі четверо випили. Це був красивий акорд. Цієї миті Ганні здавалося, що здійснюється потайна мрія, коли дві родини об'єднаються в одну.

Нік теж ожив. Очі йому вдоволено заблищали.

— Ну, так я ж прийшов послухати вашу творчість.

— З охотою, Миколо Матвійовичу, з охотою…

Володимир п'яним рухом із грюком відкинув накривку.

— Ось моя остання річ. Етюд — «Катастрофа».

Ганна здивовано глянула на Володимира. Він їй зовсім нічого не казав про цю річ. І враз дике престо обірвало Ганні думки. З-під пальців Володимира звуки здіймалися з такою експресією, ніби справді хтось раптом завів пекельну машину й розпочав свою руїнницьку працю. Ніби громово рушились кам'яні стіни, какофонічним брязком металу заглушувалися розпачливі зойки верхнього регістру. В тих зойках благальний немічний людський голос, що гине в руїні, але невблаганні вибухи, як ритми морських валів, насуваються один за одним, і врешті… дев'ятий. В ньому конденсується надсадливим фортісімо, й грім, і брязк, і зойк… Усе вмовкає під руїною каміння й заліза. Ще за інерцією зриваються десь поодинокі брили, ще якийсь залізний уламок із брязком котиться в прірву, шерхне щебінь і тихо, як на страшному гробовищі.

Володимир безвільно склав руки на колінах.

Усі мовчали. Врешті Нік, прокинувшись із задуми, тихо промовив:

— Моторошна річ…

Володимир не обернувся й не відповів. Він поклав руки на клавіші й, ніби баский кінь, що витратив свою енергію з перших кроків, почав уже повільно награвати якогось елегійного фрагмента з «Лісової пісні».

Моторошне враження від першої речі поволі розвіялось. Таля підійшла до роялю і почала стежити за рухами маестро.

Ганна сіла поруч із Ніком, на канапі. В тій близькості почувалась зогрійлива приязнь, ілюстрацією до якої була імпресіоністична музика з «Лісової пісні». Що довше грав Володимир, то далі заглиблювалась Ганна своїми почуттями в лісові хащі. То здавалося, що вони там на дачі поруч із Ніком і Володимиром, то раптом в уяві виростав ліс, як жива імпресіоністична декорація, що її освітлюють потайні кольорові прожектори, що без жодних дротів сприймають енергію.

Ганна відчула таку розніженість і втому, що їй хотілося лягти на канапі, поклавши голову Нікові на руки, і мріяти, мріяти… Але раптом Володимир обірвав гру якимось нерозв'язаним акордом й поривчасто обернувся.

— Доволі сентиментальної музики, — промовив він насмішкувато.

Ганна від несподіванки здригнулась.

Нік ввічливим тоном заговорив:

— Чого ж? Я з приємністю слухав.

Але обом, здається, стало ніяково, обоє вмовкли. Ганна підійшла до Талі, щоб дати їм можливість розговоритись, але коли за хвилину вона глянула в їх бік, Нік уже приязно тис на прощання Володимирові руку:

— Я вас жду… Так годині о шостій…