Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Окрему історіографічну групу становлять роботи про судову реформу 1922 р., її причини, зміст, наслідки, регіональні аспекти тощо[882].

Останнім часом належного монографічного опрацювання, насамперед в Російській Федерації, набули питання формування принципів радянського судоустрою та судочинства, становлення та організаційно-правового розвитку судового управління й судового нагляду, регіональних особливостей еволюції судової системи та діяльності судових органів, розвитку їхньої структури й характерних рис функціонування, визначення місця у правоохоронній системі радянської держави в період від запровадження НЕПу й до початку Великої вітчизняної війни[883]. Певна частина історіографічної бази присвячена історико-юридичному аналізу процесуальних засад судочинства, практики проведення політичних судових процесів[884].

Після завершення громадянської війни та проголошення нової економічної політики в УСРР, як і в інших радянських республіках, розпочався стрімкий розвиток нових форм суспільних відносин, що сприяло переосмисленню радянської правової доктрини, зміні поглядів на право та його роль в життєдіяльності держави. Принцип революційної доцільності, який панував у період громадянської війни, вже не міг задовольнити нових потреб правового регулювання. Теоретичного обґрунтування і практичного впровадження набув курс на революційну законність. Цей курс із метою впорядкування суспільних відносин мав установити стабільні законодавчі норми й надати приватному капіталу, який залучався в економіку країни, тверді правові гарантії від свавілля держави. Юридично закріплювалися свобода особистості та повага до її гідності, стверджувалося, що особа може бути піддана арешту лише у виключних випадках і тільки в установленому законом порядку.

У нових політико-правових і соціально-економічних умовах об’єктивно визріла потреба в обмеженні каральної функції держави, а це насамперед вимагало докорінної перебудови всього державного апарату, його суттєвого скорочення, зміни принципів організації і діяльності каральних і судових органів. Тому одним із напрямів реалізації курсу на революційну законність стало проведення у 1922 р. в УСРР та інших радянських республіках судової реформи.

У ході підготовки цієї реформи на першому Всеукраїнському з’їзді працівників юстиції у січні 1922 р. активно обговорювалися питання про розвиток в умовах проголошеного курсу на революційну законність судової системи республіки, підготовку суддівського корпусу, зміцнення судового апарату, формування прокуратури й адвокатури та інші важливі питання. Прийняті на з’їзді резолюції лягли в основу відповідних нормативно-правових актів майбутньої реформи.

Найпослідовніше щодо ролі суду з позиції концептуальних засад революційної законності висловлювався відомий діяч червоної юстиції О. Л. Малицький. Він уважав, що централізований нагляд за законністю доцільно зосередити в судових органах. Судовий контроль мав здійснюватись у сферах кримінального, цивільного та адміністративного процесу і ґрунтуватись на суворому дотриманні норм нового законодавства. Важливою умовою зміцнення ролі судових органів у системі державного апарату проголошувалося позбавлення інших державних органів, насамперед надзвичайних комісій, права на розгляд справ по суті, врегулювання відносин, а в необхідних випадках — розмежування повноважень суду й органів ЧК, робітничо-селянської інспекції, міліції, кримінального розшуку. Крім цього, для забезпечення виконання завдань, які в нових умовах покладаються на судове відомство, О. Л. Малицький відстоював необхідність уведення прокуратури як органу, що здійснюватиме нагляд за законністю діяльності органів державної влади та громадян, а для забезпечення встановлених законом прав і свобод окремих громадян — запровадження інституту правозаступників[885].

Висловлювалися цілком слушні думки про те, що основою для діяльності судів мають стати кодекси та інші акти законодавства, про необхідність покращення матеріальної бази судових органів, гарантування невтручання в їхню діяльність із боку адміністративних установ, підвищення рівня грошового та соціального забезпечення суддів, організації їх належної теоретичної підготовки через запровадження короткотермінових юридичних курсів тощо.