Читати книгу - "Гуляйполе"

Коли Кузьменко вже була у дверях, Махно їй гукнув:

— Скажи, нехай зайде до мене Задов.

Контррозвідник з'явився за кілька хвилин.

— Льово, треба негайно відправити з нашого резерву не менше двох ешелонів хліба до Петрограда. На кожному вагоні, щоб було написано: "Голодуючому пролетаріату Петрограда від батька Махна". Гадаю, що після усіх цих подій більшовики розщедряться і дадуть нам зброї й одягу стільки, скільки ми попросимо... Дай завдання нашим людям у Червоній Армії, щоб дізналися про реакцію Троцького на наші дії. Все, Льово... Скажи охороні, щоб до мене нікого не пускала. Я хочу трохи спочити.

"Батько" завжди після нервового зриву, аби швидше заспокоїтися й нормалізувати свій стан, залишався наодинці, думав про щось приємне або як найчастіше бувало, брав гармошку і співав сумних козацьких пісень.

Сам він також давно, ще відбуваючи покарання у Бутирці, почав писати вірші, до них придумував прості мелодії, і так народжувалися пісні каторжан. Співали його пісні політичні в'язні і кожний з них щось змінював у словах, вносив своє — наболіле, утаємничене, вагоме і згодом, коли пісня поверталася до нього, він ледь впізнавав її. Остання з його пісень "Гей ти, батьку мій" подобалася Махнові найбільше, і він найчастіше у важкі години, аби вгамувати душевний біль, звертався саме до неї. Сьогодні цей біль особливо пекучий, тож ліг на серце важким каменем, навіть дихати було важко. З Матвієм Григор'євим він хоч і не дружив і в різних партіях вони були, але й не ворогував. Між ними обома було щось спільне, що зараз викликало у Нестора гіркий смуток за втраченою людиною. Цим спільним, певно, була Україна — їхня одна-єдина батьківщина, знеславлена і сплюндрована ворогами — завойовниками, і кожний з них — Махно і Григор'єв — хотів для неї лише добра та, на жаль, несли його, добро, на вівтар своєї Батьківщини різними, часто протилежними шляхами, густо скропленими людською кров'ю. І в цьому лихові вже ніхто з них не винен, бо вони всього-навсього були рядовими виконавцями злодіянь земного Пекла, глобально розбурханого Дияволом у часи спочину Господа-Бога, і названого землянами одним словом — Революція!

Аби прогнати зі своєї голови рій важких думок, Махно взяв гармошку, з якою зріднився так, як із шаблею та двома маузерами, й тихо заграв, а невдовзі й заспівав:

Гей ти, батьку мій, степ широкий, Поговоримо ще з тобою... Молоді мої буйні роки Та пішли за водою... Ой ви звізди, ви звізди падучі. Вже мені дорога не мила. Бо мені молодому на кучері Опадає пороша біла. Ой ви ночі, темні, безокії. І мені не видно, куди йду. З юних літ завжди одинокий, — Ось таким пропаду. Де ж ви, де, брати мої милі, Сліз гірких ніхто нам не витер... Я стою, як дуб, на могилі. А навкруги лиш хмари та вітер...[78] Глава дванадцята
Чорний вершник
(В. Малик)

Єлизаветградщина. Штаб армії Нестора Махна. "Батько" сидить за столом у білій сорочці й уважно розглядає карту України. В кутку кабінету стоїть біля невеличкого столика в перкальовому білому платті Галина Кузьменко і наливає із самовара у чашку міцний чай. Відчинилися двері — і на порозі у військовій формі червоноармійця з'явився Мишко Япончик. Він замість вітання речетативом виголошує:

ЯПОНЧИК.