Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

він казав, воліючи підкреслити філософський, за його словами, характер наших балачок, — «пометикувати». Я часто казав йому, що мене ніяковить те, що він стоїть над моєю душею, коли я обідаю, а не сяде і не поділить зі мною трапезу, а він відповідав, що зроду ще не бачив пожильця, який би «так розсудливо мислив». Зараз Емі розмовляв з двома гарсонами. Вони хтозна-чому вклонилися мені; обличчя їхні були мені незнані, хоча в голосі вчувалося щось знайоме. Еме не подобалися їхні обраниці, і він путрив обох за заручини з ними. Він узяв мене за свідка, але я відмагався, що тут я не суддя, бо ці люди мені не знані. Вони назвались і нагадали, що часто обслуговували мене в Рівбелі. Але один запустив вуса, а другий поголив їх і постригся наголо, ось чому, хоча голови у них на в’язах були все ті самі (а не інші, як після нездарної реставрації Нотр-Даму), мій погляд на них не затримувався: так усілякі дрібниці не попадаються на очі тим, хто проводять найретельніший трус, лежать на видноті перед усіма і ніхто їх не помічає. Як тільки-но вони назвалися, я одразу пізнав невиразну музику їхніх голосів, бо побачив їхні давні подоби, що її, ту музику, підкреслили. «Хочуть женитися, а по-англійському ні бе ні ме!» — сказав Еме, не думаючи про те, що я не дуже розбираюсь, які в кого обов’язки в готельному господарстві, і не знаю, що той, хто не володіє чужими мовами, не може розраховувати на гарне місце. Гадаючи, що Еме, однак, легко довідається, що новий обідник — пан де Шарлюс, ба навіть здумає, що обслуговував його в ресторані, коли барон візитував маркізу де Вільпарізіс під час мого першого приїзду до Бальбека, я сказав Еме, хто він. Еме чогось не пам’ятав барона де Шарлюса, а проте його ім’я справило на нього глибоке враження. Він сказав, що завтра пошукає в себе в речах одного листа, який, можливо, я зумію розтлумачити. Мене це здивувало: коли я вперше приїхав до Бальбека, панові де Шарлюсові захотілося передати мені книгу Берготта, і він викликав не кого-небудь, а Еме, а потім знов мав зустрітися з ним у паризькому ресторані, де я снідав з Сен-Лу та його коханкою і де опинився пан де Шарлюс, вистежуючи нас. Правда, Еме не міг виконати це доручення особисто, бо в першому випадку спав, а в другому — прислужував у ресторані. А все ж я мав великий сумнів у його щирості, коли він запевняв, що не знає, хто такий пан де Шарлюс. Звісно, він міг припасти до мислі баронові. Як усі коридорні в бальбецькому готелі, як багато хто з лакеїв принца Ґермантського, Еме належав до раси давезнішої, а отже, й шляхетнішої, ніж сам принц. Коли ви приходили замовляти окремий кабінет, спершу здавалося, що в залі ні лялечки. Але трохи згодом у буфетній уже бовванів монументальний метрдотель з породи рудих етрусків, яку Еме, власне, втілював у собі, трохи вже підтоптаний від надуживань шампанським і майже готовий для лікування конрексевільською водою. Не всі клієнти домагалися від обслуги тільки сервісу. Молоді посильні, вельми совісливі, поквапливі, бо їх чекала в місті коханка, намагалися мерщій накивати п’ятами. Еме закидав їм, що вони люди легковажні. Він мав на це право. Сам він був статечний. Мав дружину й дітей, ради них дбав про свою славу. Якщо гість — жінка або чоловік — виказували йому свою ласку, він не відкидав запрошення, хоч би довелося зночувати ніч у готелі. Бо праця передусім. Його тип завжди був до любости панові де Шарлюсу, і я запідозрив Еме у брехні, коли він мене запевнив, що не знає барона. Я помилявся. Ґрум цілком щиро сказав отоді баронові, що Еме (той дав йому назавтра доброго прочухана) уже ліг спати (чи пішов), а іншим разом — що він обслуговує в ресторані. Але уява завжди б’є не на те, що є насправді. Тож сум’яття грумове, попри щирість його перепросин, заронило в душі де Шарлюса підозру і сколихнуло такі почуття, про які Еме й гадки не мав. Ми бачили також, як Сен-Лу завадив Еме спуститися до повозу, де пан де Шарлюс, вистаравшись хтозна-яким побитом про нову адресу метрдотеля, зазнав нового розчарування. Легко собі уявити, як був уражений Еме (який не помітив барона), коли того дня, як я снідав із Сен-Лу та його коханкою, він одержав запечатаного листа з гербом Ґермантів, листа, звідки я процитую кілька пасусів для ілюстрації того, як на чомусь схибнута розумна людина може писати розсудливому дурневі. «Ласкавий пане! Попри всі заходи, які здивували б багатьох тих, хто дурно мріє про знайомство зі мною та мій уклін при зустрічі, мені так і не пощастило допнутися того, щоб ви, добродію, вислухали мої пояснення. Ви не вимагали їх від мене, але я вважав за справу моєї та вашої гідности вділити їх вам. Отже, викладу на папері те, що було б зручніше висловити усно. Не потаю, що коли я вперше побачив вас у Баль-беку, ваша фізіономія здалася мені вельми антипатичною». (Далі йшли міркування про схожість Еме — виявлену лише на другий день, — з одним померлим палко коханим другом.) «От мені й подумалося, що ви могли б, не занедбуючи своїх обов’язків, навідувати мене інколи, щоб зіграти зі мною в карти, розвіяти мій смуток веселощами цієї забави і створити ілюзію, ніби він живий. Ви, певне, снували бозна-які гадки, більш чи менш дурні, на рівні сприйняття служника (хоча який же ви після цього служник, якщо не зболилися прислужитись, адже розуміти високі почуття вам не дано; ви хотіли набити собі ціну, коли, вдавши, ніби не знаєте, хто я і що я, веліли переказати відповідь на моє прохання віднести книгу, що ви вже лягли спати; проте ви помиляєтесь, якщо думаєте, ніби хамство може додати людині чару, якого у вас, зрештою, нема й заводу На цьому все й скінчилося б, якби я випадково не зустрів вас наступного ранку. Ваша схожість із моїм бідолашним другом була така очевидна, що навіть ваша неоковирна випнута борода вже не затримувала на собі уваги, і до мене дійшло: в цю мить небіжчик позичив вам свого щиросердого виразу обличчя, дав вам змогу знову привабити мене і не згаяти нагоди, такої нежданої-негаданої. Справді, хоч я не хочу — бо це вже безглуздо, бо навряд чи мені випаде здибатися з вами, —