Читати книгу - "Останнє літо"

дедалі збочувала на захід, обгинаючи лісовий масив. Вдалині, праворуч, теж темнів ліс. Як за картою, лишалось уже небагато до того битого шляху, котрим, перейшовши Ресту, мала рухатись тализінська дивізія.

А дорога завертала дедалі праворуч, до лісу, що ледь мрів. Досі з півдня й з заходу чувся лише віддалений гуркіт артилерії. Аж ось долинули близькі й часті постріли з танкових гармат. Потім кілька ударів із «сорокоп’яток», ще кілька пострілів з танкових гармат і недружний, нарізно, гуркіт «ересів». Минуло кілька хвилин, і там, попереду, ваговито, з відтяжкою, почали бити наші стодвадцятидвохміліметрові гармати.

— Товаришу командуючий, — сказав Прокудін, дивлячись на карту, — може, повернемо? Тут ліворуч ще одна польова дорога…

— Треба буде, і повний назад дамо, — сказав Серпілін. — Воювати з німцями в такому складі не будемо. Немає чим! — І у відповідь на запитальний погляд Гудкова кивнув, щоб їхав далі. — Певно, епізод якийсь відбувся. Зараз на битий шлях вискочимо, стане ясно.

Проте їхав тепер, уважно вдивляючись удалину і прислухаючись до пострілів.

Польова дорога вперлася в зруйнований місточок через струмок. Довелось поморочитися хвилин десять, перш ніж усі три віліси переїхали на той бік. І майже одразу вискочили на битий шлях.

Поблизу вже не стріляли, знову чути було лише віддалений гуркіт. Битим шляхом на захід сунула важка артилерія.

— Спитай їх, скільки вони від річки од’їхали? — наказав Серпілін.

Синцов вискочив з віліса спитати й заразом уточнив, яка це частина. Він уже звик: де й кого б вони не зупиняли, треба було позначити в себе, чиє господарство, місце і час зустрічі з ним. Потім, увечері, повернувшись на командний пункт, Серпілін сам переглядав ці ад’ютантові нотатки: де, коли і з ким зустрічалися протягом дня.

І борони боже того, за чиїм донесенням виходило, що його частини в такий-то час перебували не там, де були насправді. На папері — одне, а на ділі — інше! Цього Серпілін нікому не прощав і, навіть коли справи йшли добре, все одно нещадно вичитував за неправдиве або неточне повідомлення. А втім, він не розрізняв цих двох слів.

Казав: те, що неточне, те й неправдиве! Приблизність у донесеннях — першопричина безглуздих рішень. Якщо не знаєш справжнього розташування своїх частин, май сміливість доповісти: «Не знаю, але вживу заходів, щоб знати!» А коли, не знаючи, вдаєш, ніби знаєш, невідомо, де кінець твоєї брехні. Бо всі, хто візьме на віру твою брехню, потім по висхідній вводитимуть в оману один одного, самі того не відаючи.

Синцов повернувся й доповів, що до річки шість кілометрів, і додав номер полку.

Серпілін задоволено кивнув: полк перебував там, де йому й належало бути, — і сказав Гудкову, щоб їхав до переправи.

Тільки-но розвернулись і поїхали на схід, як назустріч вискочив віліс, що обганяв артилеристів. Водій гнав його так, що мало не зіткнулися бампер у бампер.

Побачивши командарма, з віліса вискочив полковник.

Виявляється, він сам сидів за кермом і почав доповідати Серпіліну так плутаючись, наче був п’яний.

— Відставити, — перебив Серпілін, упізнавши в ньому Земськова — начальника штабу тализінської дивізії, людину загалом урівноважену. — Чому самі за кермом? Для вас що, наказ не писаний?

— Товаришу командуючий, сам сів за кермо, хотів заспокоїтись, поки доїду… — майже викрикнув Земськов, що було не схоже на нього.

— Приведіть себе в порядок, тоді доповісте, що сталося, — сказав Серпілін і виліз з віліса на дорогу.

Земськов поправив на лисій голові кашкета, відсунув назад пістолет, що з’їхав на живіт, і вже розтулив рота, щоб доповісти, а Серпілін знову зупинив його:

— Гудзик…

Земськов навпомацки потягнувся пальцями і застебнув гудзика на комірі.

— Тепер доповідайте…

— Товаришу командуючий, командира дивізії вбито… — і, проковтнувши слину, додав: — Щойно…

— Там? — ткнувши пальцем назад, на дорогу, спитав Серпілін. Його вже насторожило, коли він почув, як недоладно, нарізно стріляли «ереси». І цей безлад, що зачепився в свідомості, примусив зараз подумати, що одне до одного — командира дивізії вбито саме там.

— Просто на дорозі, товаришу командуючий. «Фердинанди» з лісу вискочили… Доповіли, що прямим влучанням снаряда. Їду туди.

— Командирові корпусу доповіли?

— Так точно, доповів. Дістав наказ тимчасово виконувати обов’язки командира дивізії.

— Скільки звідси? — спитав Серпілін. — Два з половиною?

— Так точно.

— Поїдемо разом. Гудков, повертайте. — Серпілін обернувся до Синцова: — Ось саме це ми й чули.

Посуньтеся, пустіть полковника. — Карта з собою? — спитав він Земськова, коли віліс уже рушив.

— З собою.

— Доповісти обстановку можете?

— Можу. Всю останню обстановку маю.

— Обстановку маєте, а командира дивізії у вас просто на дорозі вбивають… Доповідайте! — Серпілін розгорнув планшета.

Та від його слів, що командира дивізії вбивають просто на дорозі, Земськов схаменувся, куди він везе командарма, і замість того, щоб доповідати, сказав:

— Товаришу командуючий, обстановка неясна, прошу зупинитися. Я вам тут доповім. І сам поїду.

— То все ясно, то все неясно, — сердито сказав Серпілін. — Що неясно, доїдемо — з’ясуємо. А поки що доповідайте про те, що вам ясно.

Земськов, як належало, став доповідати обстановку, починаючи з правого флангу, від цієї звичної механічності дедалі опановуючи себе. З його повідомлення виходило, що обстановка в дивізії від ранку змінилася на краще, триває просування до Дніпра трьома дорогами одразу.

За кілька хвилин доїхали до місця події. Дорога втягувалася в ліс. Спершу обабіч з’явилися гайки, потім відкрився порослий чагарником виярок, за яким починався великий ліс. Тут усе й сталося.

У кюветі лежала перекинута сорокап’ятиміліметрова гармата. Друга гармата, постріли якої, мабуть, і чули здалеку, стояла на узбіччі. На ній було збито щит.

Посеред дороги зяяла вирва. На грузовик, що стояв біля вирви, закінчували класти поранених. Тут-таки, на дорозі, тупцяли молодший лейтенант-артилерист і піхотний капітан, що перший підскочив до віліса, коли з нього