Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

залишив «оленебоя» в блокгаузі! Втім, навіщо тут рушниця, коли темно, хоч в око стрель.

У цю мить гострі очі Слідопита, котрі, доки він міцно тримав руку дівчини, безупинно нишпорили в темряві, помітили п’ять чи шість чорних постатей, які, складаючись, намагалися шаснути повз нього, щоб відрізати обом шлях до блокгауза. Вхопивши Мейбл, мов дитину, під руку, жилавий мисливець, напружившись з останніх сил, таки встиг випередити своїх переслідувачів, які, здавалося, вже наступали їм на п’яти. Влетівши в сіни, він пустив свою ношу й миттю зачинив за собою двері. Та не встиг він ще до кінця засунути перший засув, як знадвору на масивні двері навалилася така сила, що вони, здавалося, от-от злетять з завісів. Засунути інші засуви було вже справою однієї миті.

Тепер Мейбл полізла на другий поверх, а Слідопит зостався внизу на чатах. Наша героїня була в такому стані, коли тіло, здається, рухається саме, несвідомо. Вона, виконуючи побажання свого товариша, машинально засвітила свічку й спустилася з нею вниз, де він на неї чекав. Взявши недогарок, Слідопит відразу заходився пильно оглядати весь блокгауз, щоб перевірити, чи не притаївся де ворог; він переходив від одного поверху до іншого тільки після того, як був цілком певен, що позаду ніхто не сховався. Внаслідок цього огляду він переконався, що в блокгаузі крім нього та Мейбл нікого не було, тому що Роса втекла. Тільки остаточно допевнившись, що всередину ніхто не проникнув, Слідопит повернувся до Мейбл у головному приміщенні, де поставив свічку і, перевіривши ще запал «оленебоя», сів, нарешті, й собі.

— Справдилися наші найстрашніші побоювання,— промовила Мейбл, якій здалося, що за ті п’ять хвилин, відколи вони вибігли надвір і вбігли назад, вона пережила ціле життя.— Мій дорогий батечко з усім його загоном забитий або захоплений у полон!

— Це ще невідомо... Усе покаже ранок. Я не думаю, щоб і справді усе було скінчено, бо якби це було так, то ми давно вже чули б переможне виття цих волоцюг-мінгів довкола блокгауза. В одному тільки можна бути цілком певним: якщо ворог справді взяв над нашими гору, він не забариться прийти сюди з вимогою, щоб ми здалися. Скво видасть їм секрет нашого сховища, і, позаяк вони добре знають, що блокгауз їм не підпалити вдень доти, доки «оленебій» потверджує свою славу, вони спробують підпалити його, можете в цьому не сумніватися, скориставшася темрявою.

— Ой, там хтось стогне!..

— Це вам причулося, Мейбл: коли людина збурена, та ще коли це жінка, їй часто ввижається таке, чого насправді нема. Мені траплялося зустрічати таких жінок, які вірили, ніби сни...

— Ні, я не помиляюся. Там, унизу, хтось стогне.

Слідопит змушений був визнати, що гострий слух Мейбл і справді не зрадив її. Проте він спробував заспокоїти дівчину, нагадавши їй, що індіяни, щоб добитися того, що задумали, часто вдаються до найрізноманітніших хитрощів; отож і цього разу більш ніж можливо — стогін був удаваний і розрахований тільки на те, щоб виманити їх із блокгауза або хоча б примусити їх прочинити двері.

— Ні, ні, ні,— квапливо заперечила Мейбл,— у цьому стогоні нема ніякої вдаваності, в ньому виразно відчуваються коли не душевні, то тілесні страждання. Він надто вже природний.

— Що ж, зараз ми довідаємось, друг це чи ворог. Сховайте свічку, Мейбл, і я поговорю з цією людиною через бійницю.

Навіть таку, здавалося б, просту справу необхідно виконувати, як добре знав із свого досвіду Слідопит, з неабиякою обачністю, бо йому не раз доводилося бути свідком того, коли люди марно гинули тільки тому, що не звертали уваги па зайву, як могло па перший погляд здатися, обережність. Отож він не притулився обличчям до бійниці, а тільки наблизився до неї, щоб униз могли почути його, а він — їх.

— Хто там? — гукнув Слідопит, коли вже зайняв, як йому здавалося, цілком безпечну позицію.— Хто там стогне? Якщо друг — не бійся, озивайся, і ми тобі допоможемо!

— Слідопите! — долинув такий знайомий і рідний Слідопитові й Мейбл голос сержанта.— Слідопите, ради бога, що з моєю донечкою?

— Таточку, я тут!.. Жива й здорова!.. В повній безпеці й не поранена!...О, як тільки я хотіла б, щоб так само було й з вами!

У відповідь на це побажання обоє почули вигук вдячності, змішаний з глибоким, болісним стогоном.

— Здійснилися мої найстрашніші передчуття!—з якимось розпачливим спокоєм промовила Мейбл.— Слідопите, хай там що, а ми мусимо внести сюди мого батечка.

— Авжеж, так велить і природа, й бог. Але заспокойтеся, Мейбл, і спробуйте взяти себе в руки. Ми зробимо все, що тільки в людських силах. Прошу вас: тільки тримайтеся!

— Я тримаюсь... Я тримаюся, Слідопите. Ще ніколи в житті я не була така спокійна й така впевнена в собі, як у цей момент. Тільки не забувайте, що кожна мить дорога, а тому, бога ради, не гаймо часу!

Твердий тон дівчини вразив Слідопита, і він, можливо, був навіть введений в оману її вимушеним спокоєм та самовладанням. В кожному разі, він не вважав більше за .потрібне робити дівчині ще якісь пояснення, а негайно зліз по драбині вниз і став прочиняти двері. Виконував він цю досить ризиковану дію з притаманною йому осторогою, та, коли засуви були вийняті, він раптом відчув, ніби хтось напирає на масивні двері, і ледь було знову не накинув засуви. Заглянувши, однак, у прощілину й зрозумівши причину всього, він потяг до себе двері — й тулуб сержанта Дангема, який сидів, обпираючись об них, увалився через поріг у блокгауз. Втягти сержантові ноги до приміщення та заперти за собою двері було для Слідопита справою однієї миті. Тепер вони з Мейбл могли спокійно приділити пораненому належну увагу й подати необхідну допомогу.

У хвилини цього тяжкого випробування Мейбл проявляла таку неймовірну енергію, яку лише жінки здатні проявляти в години великих випробувань. Вона хутко принесла свічку, змочила батькові пересохлі губи водою, допомогла Слідопитові постелити постіль з соломи й намостила всякої одежі замість подушки під голови. Все це було зроблено ревно, майже мовчки, без жодної сльозини, аж доки, нахилившись над батьком, вона почула його кволий голос подяки за її ніжність і турботи. Весь цей час Мейбл тільки робила здогади відносно здоров’я свого батька. Слідопит же був неймовірно стурбований станом сержанта. Обстеживши пораненого, він виявив, що куля пройшла навиліт; добре знайомий з такими пораненнями, він прийшов до висновку, що сержант