Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

РОЗДІЛ XXIV

Повір сльозам терпким моїм:

І кров усю пролив би я,

Щоб лиш у серденьку твоїм

Був спокій, рибонько моя.

Томас Мур. «Лалла Рук»

З тієї миті, як з’явилося світло, сержант Дангем найперше досхочу надивився на свою красуню дочку, що клопоталася біля нього. Потім уважно оглянув двері, щоб пересвідчитися, чи вони досить міцні (не маючи змоги перенести пораненого до горішнього приміщення, його зоставили внизу), і тільки після цього зазирнув Мейбл у вічі.

Коли має згаснути життя, з подвійною силою спалахує любов, і нам особливо дороге стає те, що, як ми відчуваємо, ось-ось утратимо навіки.

— Слава богу, донечко моя, що хоч тебе минули їхні смертоносні кулі! — твердо промовив сержант, який говорив, ніби зовсім не страждаючи від болю.— Розкажи мені, Слідопите, все про ці сумні події.

— Ат, сержанте! Правду ти кажеш, сумні це події. І що тут не обійшлося без зради, і що ворогові виказано розташування нашого острова,— це так само безсумнівно, як безсумнівно й те, що ми володіємо ще блокгаузом. Але...

— Майор Данкен таки слушно підказував,— перебив сержант, кладучи свою долоню йому на руку.

— Тільки не на того, на кого ти думаєш, сержанте! Ні, ні, це зовсім не той, ні в якому разі. Принаймні така моя думка. Я знаю, що натура слабка... людська натура, я хочу сказати, і що не гоже когось вихваляти а чи ручитися за когось,— як блідочолого, так і червоношкірого, але я не думаю, що на всьому кордоні знайдеться ще одна така безмежно вірна й чесна людина, як наш Джаспер Вестерн!

— Хай благословить вас бог... Хай благословить вас за це бог, Слідопите! — щиро й від душі вирвалося у Мейбл, і вона, не в змозі більше стримувати свої почуття, залилася слізьми. — О, спасибі вам, Слідопите, спасибі! Хоробрий завжди оцінить як слід хороброго... і чесний заступиться за чесного!

Батько стурбовано звів на дочку очі, і та, щоб не показати своїх сліз, затулила фартушком обличчя. Сержант запитливо звернув свій погляд на Слідопита, проте мужнє обличчя розвідника зберігало звичний вираз щиросердя, відвертості й чесності, і сержант кивнув, щоб той говорив далі.

— Ти, звичайно, ще пам’ятаєш те місце, де ми із Змієм залишили тебе,— вів далі Слідопит,— тому зупинятися на всьому, що було перед тим, нема потреби. Пізно вже жалкувати: що було, те минуло. І все-таки гадаю, що коли б я був зостався з тобою на човнах, такого б не трапилося! Звичайно, я не сумніваюся в тім, що інші також можуть бути добрими провідниками. Одначе природа не обдаровує всіх однаково й одні мусять бути кращими за інших. Слід гадати, бідолаха Джільберт, що став на моє місце, гірко поплатився за свій промах?

— Він упав мертвий обіч мене,— тихим і сумним голосом відповів сержант.— Що й казати, нас усіх покарано за наші помилки.

— Ні, ні, не кажи цього, сержанте; я тебе зовсім не звинувачую! Ніхто ще не досягав у цих експедиціях таких успіхів, як ти зі своїм загоном, і я ніколи в житті не бачив так мистецьки проведеного оточення ворога, як це зробив ти. А як ти зі своїм човном пішов прямо на їхню гаубицю — ні, самому Ланді ще треба повчитися в тебе!

Очі сержанта на мить прояснилися, а на обличчі з’явився навіть вираз гордощів за здобуту військову перемогу, щоправда, не більший, ніж того заслуговувала операція, в якій сержант виконував головну роль.

— Так, це було непогано зроблено, друже мій,— відповів він: — ми штурмом захопили їхній дерев’яний бруствер.

— Це було славно зроблено, сержанте, хоча, коли говорити правду, боюся, що тепер ці кляті волоцюги знову заволоділи своєю гаубицею. Але то нічого, не думай про те, сержанте; намагайся викинути з голови все неприємне, що мало місце в експедиції, і думай тільки про те, що робить тобі честь. Це зараз тобі найбільше потрібне і для тіла, і для душі теж! Якщо ворог знову заволодів гаубицею,— що ж, він тільки повернув собі, що мав, і стати на заваді цьому ми не могли. Проте блокгауз усе-таки й досі наш, і навряд чи вони заволодіють ним — хіба що спалять, скориставшись темрявою. Так от, я з Чингачгуком розлучився миль за десять від острова, бо ми вважаємо за краще не підходити без належної остороги навіть до свого поста. Що потім сталося з Чингачгуком — не скажу; правда, Мейбл каже, ніби бачила його в одній з проток, і я не сумніваюся, що благородний делавар виконує свій обов’язок, хоча його тут поблизу й не видко. Згадаєш мої слова, сержанте: перш ніж усе це скінчиться, ми ще почуємо про його діла, і то неодмінно в найкритичнішу для нас мить. О, Змій таки й справді мудрий і доблесний вождь; нема такого білого, який не позаздрив би його чеснотам, хоча, правду кажучи, рушниця його все-таки б’є не так влучно, як «оленебій». Так от, підпливаючи до острова, я, по-перше, не помітив диму, і це примусило мене відразу насторожитися: адже хто-хто, а я знаю, що солдати п’ятдесят п’ятого не такі вже мети- ковані, щоб палити багаття без диму, скільки б їм не товкмачили, що то небезпечно. Отож я став пильніший, а тут ще наткнувся на того гаданого рибалку, про якого я оце розповів тут Мейбл, і всі їхні пекельні витівки постали переді мною мов на долоні. Що й казати, сержанте, у мене перш за все майнула думка про Мейбл, і, коли я довідався, що вона в блокгаузі, я прийшов сюди, щоб або врятувати її, або вмерти разом з нею.

Батько вдоволено перевів погляд на дочку, а Мейбл, на подив собі, раптом відчула, як у неї завмирає серце від думок про зовсім іншого — і це в той час, коли, здавалося б, усі її помисли мусили бути приковані лише до тяжкого батькового стану. Коли ж батько простяг їй руку, вона ніжно взяла, поцілувала її і, впавши на коліна, заридала так, що, здавалося, її серце от-от не витримає і розірветься.

— Мейбл,— твердо промовив батько,— така воля божа. Нема чого обманювати ні тебе, ні себе. Мій час настав, і мені втішно, що я помираю, як солдат. Ланді віддасть мені належне, бо наш добрий Слідопит розповість йому, що було зроблено і як це все повернулося.