Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

40. Костянтин

Задкую, міцно притискаю пістолет до скроні Тані. Бачу темні очі Дороніна, які зараз майже чорні. Вони палають пекучим гнівом і обіцяють мені пекельні муки. Правильно, так і має бути. Нехай відчує, нехай зрозуміє хоч на мить, як я почувався всі ці роки. Одиноким, холодним, покинутим, і немов той же пістолет — беруть, тільки коли потрібний.

— Не рипайся! — попереджаю Дороніна. — І своїм собацюрам скажи, нехай поводяться чемно і ворота тримають відчиненими.  І тоді я, — роблю паузу, насолоджуючись його вищиром і нервовими рухами, — можливо, — циркаю язиком, повільно обводячи поглядом кімнату, — залишу цілою твою ляльку!

Придурок! Блядь, який же я придурок! На що сподівався? На ще один реванш? Чи страх Шрама перед Дороніним?! Думав, що, усунувши Стаса, зможу вирватись вперед. А он воно як вийшло. 

Кінчений придурок. Або свята простота. Але я не звик жаліти себе. 

— Костю, — цідить крізь зуби Андрій. — Ти вже будеш покараний, але якщо з її голови  хоч волосина впаде, — зціплює зуби, наче йому боляче навіть уявити, що подібне може статися, — обіцяю тобі пекло на землі! Не роби ще гірше! — Сатаніє майже на за секунду. — Не зли мене ще більше, блядь! 

Ось він, справжній Доронін. Звір, дикун, варвар, якому немає місця в цивілізованому світі. Він не заслужив мати все, що має. Це просто випадковий збіг обставин! 

— Справді? — розтягую губи в посмішці. — Мені не подобається твоя пропозиція, тому пропоную бути чемними та розійтися краями. Я просто сяду у свою тачку, а вона залишиться, — кажу, не перериваючи повільного відходу. Брешу. У мої плани входить трішки прогулятися із цією кралечкою. Шкоди я їй не завдам, якщо на те не буде потреби. Але і відпустити прямо на подвір’ї не зможу, бо мене миттєво запакують. Тому доведеться  взяти її з собою. Впевнено тягну Таню на вулицю, знаю, що Дор не ризикне піти проти — занадто боїться за життя стерво. Он як колотить, хвилюється. 

— Без дурниць, Тетянко, — муркочу в маленьке вушко, — у мене рука може сіпнутись, старість. 

— Божевільний! — злісно випльовує у відповідь жінка.

— Навіть попри ризик для свого життя ти залишаєшся собою, — хмикаю. — Що ж, похвально.  

— Ти риєш собі могилу, — Таня намагається повернути мені здоровий глузд.

Але вже занадто пізно. Я й сам розумію, що творю тут справжню дичину. Проте виходу мені жодного не лишили. Навіть щур, якого загнали у глухий кут, шкіриться, зуби демонструє, захиститися намагається. А що вже казати про людину. Тим паче про таку людину, як я. 

— Можливо, — зупиняюсь біля передніх дверей авто, — сідай за кермо.

Маю намір й надалі грати роль навіженого. Це єдина правильна стратегія поведінки у лігві ворога. А те, що Доронін мені ворог, вже зрозуміли, напевно, навіть сороки на дереві. 

— Я не впораюсь з керуванням твого трактора, — фиркає жінка

Намагається виглядати хороброю. Але я чудово розумію, що під їдкими словами вона ховає власний страх. 

— От і навчишся! — шкірюсь і сильніше натискаю дулом пістолета трохи вище охайного вушка. 

Тетяна повільно видихає, дивиться перелякано. 

— Відпусти, — не говорить, а лише ворушить вустами. 

Звабливими вустами, в міру пухкими й, напевно, солодкими. 

— Відпущу, — запевняю жінку, — тільки-но вирвемося на трасу, там тебе і висаджу. Страшно? — Посміхаюсь і підморгую. — Не треба боятися, Тетянко, ти надто трахабельна, щоб помирати. Тож влаштовуй свою дупцю за кермо, поки я добрий. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍