Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

жахливу, потворну істоту. Бой, випроставшись на весь зріст, опустив на нього електричну дугу своїх блакитних очей і сказав:

— Це мій батько.

Емператрис кивнула:

— Так, це Херонімо.

І всі досконалі істоти, засмучені через такий жахливий нещасний випадок, що стався з сенатором, який у такому віці не мав би стільки пити на костюмованому балі, зробили все необхідне, щоб відправити його тіло до столиці в найпишнішій труні. Окрім того, було вирішено, що лише всі представники влади й адвокати повернуться до столиці, доктор Асула проведе необхідну операцію, щоб із пам’яті Боя було вирізано ті п’ять днів, які він провів поза межами дому, а разом із ними й образ батька, що пустив свої корені в найглибші глибини свідомості.

Новина про смерть сенатора спричинила в столиці справжній переполох. Тоді вся країна згадала заслуги цього видатного громадського діяча і йому було віддано найвищі почесті: його рештки везли на цвинтар на гарматному лафеті, вкритому національним триколором. Багато хто казав, що не треба було так робити, адже роль дона Херонімо де Аскойтіа була радше політичною, а не історичною, і його ім’я увічниться лише в спеціалізованих текстах. Незважаючи на суперечки стосовно доцільності цих почестей — а можливо, саме через них — на похорони прийшла сила-силенна людей. У родинному склепі його тіло зайняло нішу відповідним ім’ям, роками народження і смерті, урівнявшись у мармурі з іншими Аскойтіа, які жили до нього. Оратори згадували його здобутки, його гідне наслідування життя, кінець якого позначав кінець роду, перед яким ця країна, незважаючи на всі зміни в сучасному світі, залишалася в безмірному боргу. Важкий залізний ланцюг зачинив ґрати мавзолею, де вже за кілька годин почали в’янути квіти. Повернувшись до нього спиною, вершники, одягнені в чорне, почали повільно віддалятися кипарисовою алеєю.

29

Коли я повернувся в будинок тієї ночі, то одразу пішов до хижок старих, щоб розбудити їх одну за одною і повідомити про те, що матінка Беніта забрала Інес. Ну звісно, — казали вони, — це все через холод, як тут жити бідолашній сеньйорі, якщо цей холод аж кістки ломить, нікому прогріти кімнати в цьому будинку, краще б вона збудувала собі гарненьку хижку в одному з пасажів; якби Німенький не почувався так, як він почувається, то міг би допомогти бідолашній місіа Інесіті збудувати хижку, схожу на ті, в яких живемо ми, щоб краще долати холод цієї зими, що так затягнулася і, здається, більше ніколи не полишить будинку; вона, певно, звикла до зручностей, до центрального опалення, така щедра на подарунки, місіа Інесіта, звісно, як не бути щедрою такій багатій сеньйорі, як вона.

— Що вона забрала з собою?

Нічого. Тільки несесер. Вона залишила все, наші речі, яких нам так бракувало і які ми зараз заберемо собі назад, бурмотливе стадо старих росте в міру того, як інші старі виходять зі своїх хижок до каплиці поодинці чи по двоє, тримаючи в руках підсвічники із запаленими свічками, — вони йдуть по своє. Відчиняють двері й запалюють більше свічок, старі накидаються на гори бридких речей, які вони програли в клятий канідром, вони не кричать, не б’ються за речі, а роздають їх, щойно впізнають: цей перкалевий квітчастий фартух у клітинку, схожий на твій, — мій, а твій лежить у сусідній купі, каламутні обриси однаковісіньких і взаємозамінних старих вибирають те, що належить кожній з них: зношені черевики, панчохи без пари, хустки — дивися, Рито, я знайшла твою картату шаль, ту саму, про яку ти мені казала кілька днів тому, що дуже за нею сумуєш, — покривала, вовняні спідниці, кожна з речей повертається до рук своєї власниці після короткого перебування в руках іншої, які не залишили на ній і відбитку, це ладанка Ауристели, волоссячко Рафаеліто, зі втратою якого Клеменсія так і не змогла змиритися, розарій Люсі, який, як вона каже, освятив сам Папа, але ніхто їй не вірить, а ці панчохи чиї — вони з сіруватої вовни, якщо в них є дірки для мозолів, то тоді мої, а ось увесь одяг бідолашної Ірис, навіть її пальто кольору кави.

Тепер Ірис носить його цілими днями. Оскільки на ньому бракує кількох ґудзиків, вона защіпає його шпилькою на грудях. На ньому ще частково залишилися декоративні вшивки з хутра бобра на комірі й довкола кишень — яке теплесеньке це Брихідине пальто, яке вона віддала Ірис, й оскільки дівчинка вічно ходить застудженою, то ніколи його не знімає, дивіться, як у неї течуть шмарклі, які вона витирає рукавом або потрісканими від холоду руками. Подивіться на неї. Але ніхто не дивиться на Ірис, навіть інші сирітки, які тепер, коли матінка поїхала, проводять вечори за телефонними розіграшами, яких навчила їх місіа Інесіта.

Я дивлюся на Ірис. Я пильную за нею з порога або сховавшись за брунфельсією, їй подобається сидіти в коридорі під помпезними вітражами, що їх аукціоністи попритуляли до пілястр. Вона нерухомо сидить там годинами, розчиняючись у променях сонця, що переломлюються крізь скло, — пасивна матерія, яка набуває бурштинового кольору, а коли сонце трохи підіймається, її обличчям пропливає шматочок синього неба, а на вустах і на плечí застигає зірка: Ірис пливе між лататтям в аквамариновому світлі, Ірис, спохмурнена благочестивим покровом, Ірис, оголена рожевим відблиском святої туніки; годинами я стежу за повільними перемінами Ірис, вечоріє, вітер хитає гілки справжніх дерев, які баламутять світло на поверхні предметів, які розчиняються під вітражами, Ірис теж розчиняється в переливах озерець світла, але відблиск чиєїсь руки вивільнив її обличчя, на якому вималював новий чіткий профіль, саме тепер, коли вона стала зав’язувати волосся гумкою у хвостик, завдяки чому увиразнилися риси її обличчя, на якому тепер проглядається кісткова структура, не позбавлена певної шляхетності, зародок якої вже почав розвиватися, адже це ти, я впізнаю тебе, вона охрестила тебе до того, як її забрали в божевільню: оголена й рожевувата Інес у відблиску туніки, чиста Інес, Інес, що існувала до Херонімо, до Пети, до Інес, Інес, що існувала до блаженної й відьми, Інес, що існувала раніше від мене, ти увібрала колір туніки і стоїш під вітражами, не знаючи, ні що робити, ні ким ти є, гола, щойно пробуджена, руки стиснені воєдино, ти дивишся, як тіні тягнуться подвір’ям, як вони наближаються до мене й приховують мене в собі, тож я приховано наближаюся, я — це менше двадцяти відсотків, які цілковито до тебе наближаються, я повністю виструнчений, коли наближаюся до тих решток світла, яке оголює тебе під вітражами, я хотів