Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

залишилася лежати, як лежала. Вона здавалася мертвим відростком, з’єднаним зі стегном тільки шкірою. Біль, що супроводжував перевертання, виявився таким скаженим, що свідомість превентивно відімкнулась, погасла, наче екран телевізора, чий штекер висмикнули з розетки.

Сьома прикусив язик, на секунду відчувши, як кисло-солодка кров потекла по зубах і щоці, а тоді поринув у темряву.

CLI

Японка тихо плакала, скулившись у кутку «нори».

Ґрем розплющив очі й почав прискіпливо вивчати заґратований світильник на кам’яній стіні, не розуміючи, де він. Якби не пхинькання Сатомі, він подумав би, що все ще вві сні, в якійсь печері з романів Толкіна.

Коли плач привів його до тями, мулат згадав розмову біля хатини Джейсона, вбивство перуанця на південному схилі Твердині та відвар із бруґмансії. Мить, коли він розбив чашку під ногами Левка, була останнім, що вдалося витягти з мозку. Далі йшла суцільна порожнеча.

Американець з острахом обдивився себе, переконався, що цілий. Ноги затерпли й свербіли, коли він намагався ними поворушити, та це швидко мине. Боліла голова, як під час похмілля, проте з цим також можна жити. Він зітхнув із полегшенням, упевнившись, що не випустив собі кишки, як той археолог, і нічого не поламав у безпам’ятстві.

Ґрем поповзом дістався до Сатомі та обійняв її. Дівчина зреагувала дивно.

— Хто це? Хто тут?! — завищала вона, вирячивши очі та відбиваючись. — Не чіпайте мене… будь ласка.

Хлопець відпустив японку й швидко оглянув її, не знайшовши видимих травм. «Певно, вона досі марить», — припустив мулат. Сатомі повернула голову до Ґрема, проте дивилася наче крізь нього. Погляд був не просто розфокусованим, він був порожнім. На щоках блищали свіжі краплини сліз.

Пригледівшись уважніше, Ґрем зрозумів, що помилився: ушкодження таки були. Руки японки були рясно покусані. Спершу він вирішив, що на неї напали пацюки, та невдовзі втямив, що сліди від укусів мають правильну форму — нагадують розміщені поряд математичні дужки. Під час інтоксикації Сатомі покусала саму себе. Найогидніші рани, обрамлені бузково-жовтими синцями, вкривали передпліччя від кистей до ліктів. Окремі сліди розташовувались аж на плечах. Ґрем прикинув, чи зміг би він вивернути голову так, щоб укусити самого себе за передню частину плеча…

Дівчина продовжувала глухо пхинькати.

— Сатомі, це я, — мулат удруге торкнувся її, цього разу акуратно провівши долонею по спині. — Це я, не бійся.

— Ти, Ґреме? — очі округлились, але порожнеча не зникла. Судячи з голосу, японка відійшла від алкалоїдів, поза тим щось із нею було негаразд. Щось було дуже, дуже погано.

— Це я, — він поклав на стегно другу долоню.

Дівчина незграбно скинула руки, схопила мулата за голову, глибоко запустивши пальці в кучеряве волосся, після чого кинулася Ґремові на шию.

— Це ти! Ти! Як добре, що це ти! — здавалося, слова прорвали невидиму мембрану, що стримувала сльози й квиління, і японка розридалась. — Як… ти… мене… з… знайшов?

«Що означає знайшов?» — звів брови на переніссі Ґрем.

— Заспокойся. Що б не трапилося, то був лише сон, — обіймаючи, хлопець відчував, як швидко б’ється її серце.

— Сон?! — верескнула Сатомі.

— Так, усе це с…

— Це не сон! Я нічого не бачу!!!

Інстинктивно, не задумуючись на тим, що робить, мулат відсторонився, а тоді зиркнув на лампу на стіні. Світла в «норі» було достатньо. Вона не може не бачити.

— Сатомі? — нервово зірвалося з його губів.

Зазвичай зір людини — це щось на кшталт відрізка, що сполучає око з об’єктом, чиє зображення надходить до мозку. Він починається в зіниці та закінчується, впираючись у яку-небудь характерну точку об’єкта. Ґрем із жахом усвідомив, що погляд у японки більше не є відрізком. Її погляд став променем, який виточується з кришталика та летить у нікуди.

— Я втратила зір! — чіпляючись у відчаї за його руки, дівчина заридала ще дужче.

CLII

20 серпня 2012, 11:36 (UTC -5)

Паїтіті

Вискакуючи з Мі-17, Джейсон Х’юз-Коулман обдумував три основні версії того, що могло статися: 1) бунт мачігуенга з метою захопити золото й утекти, 2) витівка студентів із метою просто втекти й 3) уторгнення або атака ззовні.

Першим, до чого він наблизився, стало тіло перуанця з ватаги Амаро Кіспе. Хлопчина вже встиг задубіти. Біля голови лежали засохлі рисові зернята, недожовані шматки курятини й салат. Він вихаркував їжу вже після того, як його поранили. «Отже, все сталося вчора під час обіду…», — Джейсон обдивився вогнепальну рану на животі вартового (Род і Лу стриміли з боків, тримаючи M16 напоготові) та пішов далі. Підходячи до Роджера — ґевал тупцяв, устромивши погляд у землю, — сивочолий сповільнив крок.

— Якого хріна ти голий? — витиснуті крізь губи слова зі свистом розсікали повітря. Не зовсім ті слова, якими Джейсон хотів би зустріти відданого стрільця, та по-інакшому він не міг.

Лу та Род кидали на товариша занепокоєні погляди.

— Ти мене чуєш, Роджере? — спокійніше звернувся Джейсон. — Що тут сталося? — зважаючи на шум вертолітних лопатей, говорити доводилося голосно.

Роджер Зорн повільно повернув голову.

— Я… не… зна… ю… — по складах промовив стрілець.

Зустрівшись із ним поглядом, Джейсон насилу погамував дрож, яка шугнула тілом. Роджер виглядав переляканим. Що, в біса, могло трапитися, щоб налякати стокілограмового здорованя, який воював із «Blackwater» в Афганістані? У Джейсоновому мозку зародилася четверта ймовірна версія вчорашніх подій: щось кошмарне та древнє прорвалося з надр, щось таке, чому навіть назви немає, та відтрахало всю його групу. Оглянувши Зорна, він не знайшов на ньому жодної подряпини.

Перемістившись ліворуч, сивочолий став над Левком. Опущений ствол M16 нависав просто над грудьми українця. Джейсон помітив мокру пляму спереду на джинсах, із чого зробив висновок, що хлопець живий. Мертві не пісяють. Копнув його носаком черевика та грубо проказав:

— Hey! Do you fucking hear me?[157]

Левко розплющив очі й намацав поглядом Джейсонове обличчя. Х’юз-Коулман копнув хлопця ще раз.

— Ти чого тут розлігся? Відповідай! Що з тобою сталось?

Левко поворушив губами, проте нічого членороздільного витиснути йому не вдалося. Кожна губа рухалася сама по собі, унеможливлюючи осмислене мовлення.

— Де твої друзі?

Хлопець похитав головою, мовляв, не знаю. Щось таке майнуло в Левкових очах, що Джейсон повірив йому.

Сивочолий віддалився, думаючи, що другий варіант відпадає. Якщо українець тут, у Твердині, та ще й у такому самому стані, як і Зорн, отже, студенти ні до чого.

— Джейсоне, — крізь шум Мі-17 долинув рипучий голос Рода Холмґрена, — треба із цим щось робити.

Джейсон звів голову. Род показував на середній барак, крізь дах якого пробивався чорний дим.

— Лу, лишаєшся тут і прикриваєш