Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

нас. Роде, бігом за мною.

Вони кинулися до дерев’яного ящика з вогнегасниками, що стояв біля генератора JCB G500QX. У ящику було чотири вогнегасники, достатньо потужні, щоб загасити тритисячолітровий дизельний бак генератора в разі пожежі. Схопивши по одному, Род і Джейсон ускочили до барака. За п’ять кроків від входу аж до стелі здіймалася кучугура з матраців. Хтось постягував їх із двоярусних ліжок і підпалив. Поблизу кучугури ницьма лежав індіанець.

Від жару тріскалися губи та, здавалося, от-от спалахне волосся. Мружачись і покашлюючи, чоловіки пішли на полум’я. Густі білі струмини зчепились із червонястими язиками. Вогнегасники, заллявши добряче обвуглену матрацну конструкцію піною, за лічені секунди збили вогонь. Пригорілі матраци ображено шипіли, барак наповнився сизим димом.

Тручи очі й кашляючи, Род і Джейсон вибралися надвір. Род зиркнув угору, побачив, що дах усе ще палає, й помчав по третього вогнегасника. Кинув його на траву біля першого, не підпаленого барака, влетів досередини й заходився виштовхувати назовні одне з ліжок. Джейсон секунд п’ять спостерігав, а тоді, второпавши, що й до чого, взявся допомагати. Разом вони витягли двоповерхове ліжко та підставили його до стіни будівлі, трохи віддалік місця, де, хрумкаючи й потріскуючи, вогонь поглинав дах. Род Холмґрен виліз на покрівлю та загасив полум’я.

Барак більше не димів. Стовп диму, схожий на брудну чорну пуповину, що тягнулася до розріджених хмар, повільно розсмоктувався в атмосфері.

Поки Род розправлявся з пожежею, Джейсон обстежив мачігуенга, що валялися довкола бараків. Вони були непритомними. Більшість із загидженими штанами, один голий, в іншого прикриті повіками очні яблука сіпались, але на жодному не проступало слідів насилля. Отже, перший варіант також відпадає. Джейсон спромігся б уявити що завгодно, але тільки не картину того, як обдристані до колін мачігуенга намагаються захопити Паїтіті. Бунту не було.

— Босе! — з-за бараків його гукнув довготелесий Род Холмґрен. — Сюди.

Джейсон підбіг до краю тераси та спрямував погляд туди, куди показував рукою Род.

— Що там? — примружився він. Роки, коли сивочолий міг похвалитися добрим зором, давно минули.

— Ще один хлопець із загону Амаро.

— А, — Джейсон захрип від диму. — Гадаєш, він живий?

— Мертвий, босе. І як можна судити з такої відстані, врізав дуба він не через те, що звалився туди.

— А через що?

— Його застрелили.

«Що ж це за хрінь така? — вдруге запитав себе Джейсон. — Уторгнення?.. Але де, в сраку, нападники?»

— Бери Луїса, спускайтесь у підземелля, — розпорядився Х’юз-Коулман. — Виведіть на поверхню наших, усіх, хто живий… — він замислився. — Дорогою гляньте, чи на місці золото. Я обстежу західну частину тераси, — насправді Джейсона цікавив котедж. Якщо це вторгнення, і нападників нема, отже, вони взяли все, що хотіли, й ушилися. Гроші, документи, записи та частина аномальних зразків зберігались у його будиночку.

— О’кей, Джейсоне, — Род Холмґрен переступив із ноги на ногу.

— Виконуй! — нетерпляче гаркнув Х’юз-Коулман.

— Босе… — незграбно ворухнув маслакуватими плечами Род, — а що тоді?

Крізь стиснуті губи, самою горлянкою Джейсон видав химерне хурчання, а потім промовив:

— Спочатку треба знайти когось, хто пояснить, що сталося, — подумавши про Кіспе, Джейсон скреготнув зубами. «Я залишив недоростка наглядати за Твердинею… На два дні… Всього лише на ДВА ДНІ!» — Там буде видно, Роде.

І вони розійшлись. Лу та Род із гвинтівками напоготів підтюпцем побігли до галереї, а Джейсон заквапився повз Мі-17, що невпинно молотив повітря лопатями, до свого будинку.

Левко провів сивочолого поглядом і відчув, як відступає заніміння. Йому вдавалося згинати й розгинати пальці, майже всі, крім мізинців, і рухати ступнями. Повернулося відчуття голоду, що також було добрим знаком. Він лежав, розплющивши очі, шарпав пальцями траву, водив ступнями та безмовно тішився, пильнуючи, щоб радість не вихлюпнулася на лице та не задерла кутиків губ. Радів він не тому, що параліч спливав з організму. Левко втішався, бо за шумом вертольота ні Джейсон, ні його стрільці так і не розчули сигнали радара.

CLIII

20 серпня 2012, 11:41 (UTC -5)

У повітрі над Мадре-де-Діос

— Ти впевнений, що це та притока? — Еріка озирнулася на місце, де річка, над якою Ернесто повів літак, упадала в Такуатіману.

— Біс його знає, — знизав плечима пілот, — тут GPS погано працює. Але ніби вона.

— Тепер шукай кліф, схожий на голову папуги.

— Еріко, з такої висоти скеля може бути зовсім не схожою на папугу, це може бути сірий камінь, що змахує на коров’ячий пляцок.

— Без скелі ми не знайдемо озер.

Ернесто Флоріо, стримуючи поблажливу посмішку, захитав головою.

— Тих озер може й не бути насправді.

— Ти думаєш, із нами пожартували? Це ж Мадре-де-Діос, кому таке потрібно?

— Я так не думаю, проте ці історії про Паї…

Цієї миті вони обоє побачили на горизонті дим, що витягнувся над незрозумілим підвищенням, схожим на наперсток, поставлений на зеленому рядні.

— Глянь, Ерні!

— Бачу… — пілот насупився, — бачу.

Стовп чорного диму повільно розсмоктувався у повітрі.

— Схоже, вогонь щойно загасили, — задумливо відзначив перуанець.

— Забудь про Голову Папуги, — загорілася жінка, — лети просто туди.

Зафіксувавши напрямок, Ернесто Флоріо скоригував курс Cessn’и…

CLIV

20 серпня 2012, 11:42 (UTC -5)

Паїтіті

Джейсон у задумі тер пальцями лоба. Перед ним на стіні кабінету чорніли дві дірки від куль, із країв котрих відлущилася штукатурка. У вікні не вистачало половини шибки. На цьому все. Все. Він не знайшов слідів зламу, меблі та речі були там, де їх залишили, до сейфа ніхто не наближався — аномальні зразки, записи, товсті пачки доларів і перуанських нуебо солів лежали на місці.

Кулі залетіли ззовні, ймовірно — випадково.

Чоловік спробував зібрати побачене докупи й виліпити єдину картинку. Підпалений барак, зруйнована їдальня, двоє мертвих вартових, кілька непритомних мачігуенга, повністю загальмований Роджер Зорн, паралізований Левко. І ще — дивна підпалина на піраміді. Хоч ти лусни, єдину картинку скласти не вдавалося. Він почувався так, наче тулив докупи шматки пазла з десяти різних коробок. Джейсон несподівано гостро відчув, що йому не вистачає Семена. Той би щось придумав. Напевне.

— Джейсоне! — долинуло знадвору.

Чоловік визирнув крізь обстріляну шибку. До ґанку широкими кроками простував Род Холмґрен, штовхаючи перед собою Амаро Кіспе. Карлик утискав голову між пліч (і без того коротка шия зараз ніби провалилась у тулуб) і сполохано зиркав навсібіч, марно силкуючись зрозуміти, що сталося за час його відсутності. Руки недоростка були скручені за спиною.

Джейсон вийшов стрільцю назустріч.

— Перекинуто кілька столів, але обладнання на місці, — доповів Род. — І золото теж. Ми також знайшли Ірландця, кухаря та двох студентів — ніґера й дівку.

— Науковці?

— Цей… здається, археолог… не