Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

Бардадима знiмок, показав бабi. Баба спершу довго його розглядала, потiм розпитувала, а тодi торжествуюче сказала:

— Правильно! Вiн! Привидi Конєшно! Нарештi! — I вона радiсно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись — чого це вона.

— Нарештi! — повторила баба Мокрина. — Може, хоч тепер ви не будете, iроди, кепкувать i знущатися з господа бога нашого. Може, хоч тепер повiрите в iснування сили духовної, безтiлесної, божеської… Явив-таки видiння отроку Явi! Нарештi! Щасливий ти, синку! Дай боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, iстинний це стадо заблудше. Благослови тебе матiр божа!

Баба Мокрина тричi перехрестила мене, потiм раптом схилилася й поцiлувала.

Я вiдсахнувся i, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горiли. Отаке! Цього ще менi бракувало! Щоб мене до попiв на службу вербували. Щоб я навертав пiонерiв i комсомольцiв у лоно церкви! Дзуськи!

— Ви, бабо, не так зрозумiли. Нiякого стосунку до вашого бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фiзики.

— Атож, атож це ти, синку, не розумiєш, — лагiдно усмiхнулась баба Мокрина. — Привид — вiн привид i є. I якщо ви менi Миколая-чудотворця по науцi виведете — я обижаться не буду. Менi науковий Миколай-чудотворець теж милий буде…

Хтось iз хлопцiв хихикнув.

Один — нуль!

Вела баба Мокрина.

Я весь напружився.

— Та… — махнув я рукою. — Нам нiколи. Звернiться в iнститут кiбернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напiвпровiдникового Миколая-чудотворця на транзисторах…

Знову хтось iз хлопцiв хихикнув.

Один — один.

Треба було негайно кiнчати дискусiю, поки баба не набрала вирiшальне очко.

Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:

— Ходiмо, хлопцi, до дiда Салимона. Треба з ним побалакати… Будьте здоровi, бабусю, кланяйтесь Варварi-великомученицi!

— Привiт Миколi на транзисторах! — тоненько пiдгавк-нув Антончик Мацiєвський (ич, грiх свiй спокутує!).

Хлопцi зареготали (багато їм треба?). Лагiдна усмiшка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомiсть з'явився вираз гнiву.

— Ах ви ж гаспиди, iроди, анциболотники триклятi! Горiти вам у геєнi огненнiй, богохульцi сопливi! Щоб вас чиряки обсiли! Щоб вашi язики до зубiв поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка iз'iла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовiй могилi! Щоб вам нi дна, нi покришки! Щоб…

Пiд цi нескiнченнi бабинi прокльони ми попрямували до дiда Салимона.

А баба — га? Яка була хороша, тиха й лагiдна. А тепер, бач, як лається! Не гаразд, бабусю.

Два — один на нашу користь.

Коли ми вже зайшли у двiр до дiда Салимона, Карафолька сказав:

— Тiльки якщо ти серйозно до дiда, то їх нiкого нема зараз. Сьогоднi у шiсть ранку на автобус подалися всi. У Комишеваху поїхали, на весiлля. Дiдова сестра онуку замiж оддає. А що ти хотiв?

— Та нiчого особливого. Просто все-таки це ж його територiя. Може, вiн щось зна. I взагалi…

— М-да! — задумливо промовив Бардадим. — Ну що ж, Ходiмо! Тут нам робити нiчого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, — за апарат свiй я ручаюсь, вiн зафiксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.

Роздiл VIII

"Два кольори мої…" "Геть звiдси!" — каже менi Павлуша. Друга атака баби Мокрини

Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на конi (бо ви ж знаєте, у життi все буває), про мiй всесвiтньо-iсторичний подвиг якнайшвидше дiзнався Павлуша. Щоб якнайшвидше вiн розкаявся у своїй зрадi, заплакав, щоб я мiг його простити i ми помирилися. Бо, слово честi, менi уже набридло… Але як зробити, щоб вiн дiзнався? I не видно його нiде. Звичайно, хтось iз хлопцiв йому нарешчi розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, i пiслязавтра, i через три днi. Не просити ж когось спецiально. I не йти ж самому доповiдати.

О! Гребенючка! Треба дiяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповiсть точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спецiально.

Гребенючка жила на довжелезнiй вулицi Гагарiна, що вела вiд автобусної зупинки аж до рiчки.

Попрощавшися з хлопцями, я побiг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городi.

Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двiр, навiть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бiк.

Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася… Минувши кiлька хат, я повернув i пiшов назад.

Вона не бачила мене.

Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову пiшов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.

Вона