Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

був дуже веселий і добрий пан. Ходив до одного шинку і завжди там читав свої оповідання, та такі смутні, що всі аж реготалися. А той Гаєк ридав і платив за всіх присутніх. І ми мусили йому приспівувати:

Домажлицька брама

Дуже гарна стала.

Хто цю браму малював,

Той дівчаток пригортав,

Та його давно немає,

Вже в землі відпочиває.

— Ви, Швейку, не в театрі. Верещить, як оперний співак, — злякано засичав надпоручник Лукаш, коли Швейк проспівав останній рядок. — Я вас не про це питаю: я хотів лише знати, чи ви зауважили, що ці книжки, про які ви мені згадували, написав Ґанґгофер. То що ж, власне, сталося з тими книжками?! — вибухнув люттю надпоручник.

— З тими, що я приніс з полкової канцелярії до батальйону? — замислено спитав Швейк. — Їх справді написав той, про якого ви мене питали, чи я, пане обер-лейтенанте, з ним не знайомий. Я дістав телефонограму безпосередньо з полкової канцелярії. Вони, видно, хотіли ці книжки відіслати до батальйонної канцелярії, але там нікого не було, навіть чергового, бо перед від’їздом на фронт усі мусили бути в кантині, адже ніхто не знає, чи доведеться там сидіти ще коли-небудь. Тож сиділи вони там, пане обер-лейтенанте, сиділи і пили. По телефону ніде — ні там, ні в інших маршових ротах не змогли нікого зловити. Отже, пам’ятаючи, що ви мені як ординарцеві наказали чергувати біля телефону, поки до нас прикомандирують телефоніста Ходоунського, я сидів і чекав, аж доки й до мене дійшла черга. У полковій канцелярії лаялись: нікуди, мовляв, не дозвонишся, а вони одержали телефонограму, щоб маршова батальйонна канцелярія забрала у полковій канцелярії якісь книжки для панів офіцерів з маршового батальйону. А оскільки я, пане обер-лейтенант, знаю, що на війні треба діяти швидко, то я й зателефонував у полкову канцелярію, мовляв, я сам ці книжки заберу і віднесу до батальйонної канцелярії. Дали мені там тих книжок цілий лантух, ледь-ледь я доплуганився з ним до нашої ротної канцелярії. Там я ці книжки проглянув. І ось тоді у мене зродилася своя думка. Старший писар полкової канцелярії мені казав, нібито, згідно з телефонограмою, переданою в полк, у батальйоні уже знають, які з цих книжок вибрати, який саме том, бо всі ці книжки, треба вам знати, були у двох томах. Перший том окремо і другий том окремо. Я ще ніколи так щиро не сміявся, як тоді, бо в житті я перечитав чимало книжок, але ще ніколи не починав читати з другого тому. А той мені ще раз повторив: «Ось тут перші томи, а тут — другі. Який том панове офіцери повинні читати, вони вже знають». Я вирішив, що вони трохи того, бо коли читати книжку спочатку, то треба починати з першого тому, ми ж не євреї і не читаємо задом наперед. А до того ж, ще й такий роман, як я приніс — про батьківські гріхи (я, можна сказати, вмію і по-німецьки). Потім по телефону я спитав про це у вас, пане обер-лейтенант, коли ви повернулися з казино, а я вам доповідав про ті книжки, чи, бува, на війні не пішло все догори дриґом і чи не читаються тепер книги у зворотному порядку — спершу другий, а пізніше перший том. А ви мені сказали, нібито я п’яне теля, якщо не знаю, що в Отченаші спочатку іде «Отче наш», а потім «амінь».

— Вам недобре, пане обер-лейтенант, — співчутливо спитав Швейк, коли зблідлий надпоручник Лукаш ухопився за сходинку, що вела до котла погаслого локомотива.

На блідому обличчі надпоручника не було жодного виразу люті. Воно було скоріше розпачливо-безнадійне.

— Далі, далі, Швейку... це все байдуже... мені вже краще...

— Отож кажу, — звучав на порожніх коліях м’який Швейків голос, — я теж був такої ж думки. Якось я купив криваву історію про Рожа Шавана з Баконського лісу, а там бракувало першої частини, і я мусив здогадуватися про те, що було спочатку, бо навіть і в такій розбійницькій історії без першої частини не обійтися. Тому мені було цілком ясно, що це, власне, було б недоречно, якби панове офіцери почали читати спершу другий том, а потім перший, і як по-дурному виглядало б з мого боку, якби я передав у батальйон те, що мені говорили в полковій канцелярії: мовляв, пани офіцери самі знають, який том їм треба читати. Мені взагалі, пане обер-лейтенанте, ця вся історія з книжками здавалася страшенно дивною і загадковою. Я знав, що панове офіцери взагалі мало читають, а коли шумить воєнна буря...

— Залиште, Швейку, при собі ці ваші вар’яції, — простогнав надпоручник Лукаш.

— Адже я, пане обер-лейтенанте, одразу ж тоді запитав вас по телефону, чи не бажаєте обидва томи зразу. А ви мені відповіли точнісінько, як тепер, щоб я ці вар’яції залишив при собі, мовляв, нам тільки й бракувало, що тягатися з якимись там книжками. То я й подумав: якщо ваша думка така, то й решта панів офіцерів мусить, певне, так само на це дивитися. Я порадився з цього приводу з нашим Ванєком — він уже має фронтовий досвід. Спочатку він казав, буцімто кожен з панів офіцерів думав, що війна — це забавка, і віз з собою на фронт цілу бібліотеку, як на дачу. Офіцери діставали від ерцгерцогинь у дарунках на фронт навіть повні зібрання творів різних поетів, так що денщики гнулися під ними в дугу і проклинали день, коли вони народилися. Ванєк розповідав, що такі книжки абсолютно непридатні для куріння, бо були друковані на дуже гарному цупкому папері, а в нужнику такими віршами, вибачте на слові, пане обер-лейтенант, усю дупенцію роздряпаєш. На читання не залишалося часу, бо увесь час треба було тікати і все кидати. Потім уже виробився такий звичай: щойно загримить перша гармата, денщик одразу ж викидав геть усі книжки для читання. Це я вже знав, але мені хотілося, пане обер-лейтенанте, ще раз почути вашу думку, і коли я вас запитав по телефону, що зробити з тими книжками, ви сказали, що коли вже якийсь біс влізе в мою пришелепувату макітру, то я не відчеплюся доти, доки не дістану гарненько по пиці.

Так ото я, пане обер-лейтенанте, і відніс до батальйонної канцелярії лише перші томи з того