Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

час цієї розмови надпоручник Лукаш намагався подолати якесь дивне душевне хвилювання. Кусав губи, хотів щось сказати, але врешті почав говорити зовсім не те, що хотів сказати спочатку.

— Не треба сприймати це так трагічно, — сказав він якось на диво нерішуче, — за час нашого перебування в таборі у Мостіна-Літаві вже змінилося кілька систем шифрування депеш. Поки ми приїдемо на фронт, туди надішлють нові системи, але, я думаю, на фронті не буде коли бавитися розв’язуванням таких криптограм. Поки хтось із нас розв’язував би подібний шифрований взірець, від роти, батальйону або бригади не залишилося б і сліду. Практичного значення це не має.

Капітан Заґнер дуже нерадо притакнув головою.

— На практиці, — зазначив він, — принаймні з мого досвіду із сербського фронту, ніхто не мав часу розв’язувати шифри. Не скажу, щоб шифри не мали значення під час тривалого перебування в окопах, коли закопуємось у землю й чекаємо. А що шифри міняються, це теж правда.

Капітан Заґнер відступав по усій лінії бою.

— У нас тепер у стосунках між штабом і фронтом що далі, то менше вживається шифр, і в цьому здебільшого винні наші польові телефони. Вони не точні і невиразно передають, особливо під час артилерійського вогню, поодинокі звуки. Ви просто-таки нічого не чуєте, і це викликає зайвий хаос. — Він замовк.

— На фронті немає нічого гіршого, як сум’яття, панове, — додав він пророчим тоном і знову замовк.

— За хвилину, — сказав він, дивлячись крізь вікно, — ми будемо в Рабі, meine Herren! Вояки дістануть тут по 150 грамів угорської ковбаси. Півгодини відпочинку. — Заґнер подивився на маршрут: — О четвертій дванадцять від’їжджаємо, о третій п’ятдесят вісім усі повинні бути в вагонах. Виходити ротами: одинадцята і так далі... Zugsweise, Direktion Verplegsmagazin № 6[375]. Контроль при роздачі продуктів покладається на кадета Біґлера.

Всі поглянули на кадета Біґлера, мовби попереджуючи:

— Доведеться тобі, молокососе, витримати бій.

Але старанний кадет Біґлер уже витяг з валізочки аркушик паперу, лінійку, розграфив папір, поділивши аркуш по маршових ротах, і почав розпитувати командирів рот, скільки у них людей.

Та жоден з командирів не знав цього напам’ять, вони могли подати Біґлеру потрібні цифри лише згідно з незрозумілими записами у своїх блокнотах.

Капітан Заґнер з розпачу почав читати злощасну книгу «Гріхи батьків», а коли потяг зупинився на вокзалі в Рабі, він закрив книжечку і зауважив:

— А цей Людвіґ Ґанґгофер непогано пише.

Надпоручник Лукаш перший вилетів із штабного вагона і попрямував до Швейка.

***

Швейк і його друзі вже давно кинули грати в карти, а денщик надпоручника Лукаша Балоун так зголоднів, що почав бунтуватися проти військового начальства і ремствувати, що йому, мовляв, добре відомо, як пани офіцери набивають собі кендюхи.

— Тепер гірше, ніж за панщини, — просторікував він. — Колись у війську було не так. — Його дідусь, що живе в нього дома на ласкавому хлібі, розповідав, що під час війни 66-го року офіцери ділилися з вояками і курми, і шматком хліба. Наріканням Балоуна не було кінця, аж нарешті Швейк визнав за потрібне похвалити військовий порядок у теперішній війні.

— Ти, видно, маєш якогось молодого дідуся, — сказав він чемно, коли вони приїхали в Раб. — Твій дідусь пам’ятає лише війну шістдесят шостого року, а от дідусь мого знайомого, на прізвище Роновський, служив в Італії ще за кріпосного права. Відслужив там дванадцять років і повернувся додому капралом. Але ніякої роботи для нього не знайшлося, то його, цього дідуся, взяв його ж таки батько до себе на службу. І трапилося так, що поїхали вони на панщину викорчовувати пні, а один такий пень, як нам оповідав той дідусь, що служив у свого татуня, був такий здоровезний, що не можна було його і з місця зрушити. От дід і каже: «Запишім цю почвару тут, якого біса так надриватися». А лісник почув це, і давай кричати та ціпком махати, мовляв, викорчувати пень — і баста! Дідусь-капрал тільки й сказав до нього: «Ти, шмаркачу, я старий відставний вояка». За тиждень він дістав повістку і мусив знову рушати до Італії на військову службу. Пробув дідусь там ще десять років, а додому писав, що він того лісника, як повернеться, бацне по голові сокирою. Але, на щастя, той лісник задер ноги ще перед тим.

Несподівано в дверях вагона з’явився надпоручник Лукаш.

— Швейку, ходіть сюди, — сказав він. — Облиште ці ідіотські патякання, а краще поясните мені одну справу.

— Вже йду, голошу слухняно, пане обер-лейтенанте.

Надпоручник Лукаш повів Швейка з собою, дивлячись на нього якимось дивним поглядом.

Справа полягала в тому, що під час ганебно проваленої доповіді капітана Заґнера у надпоручника Лукаша проявився певний детективний хист. Для цього, правда, не довелося вдаватися до якихось спеціальних розумових комбінацій, бо за день до від’їзду Швейк йому доповів: «Пане обер-лейтенант, у батальйоні є якісь книжки для панів офіцерів. Я приніс їх з полкової канцелярії».

Тому, коли вони перейшли другу колію і зупинилися біля погаслого паротяга, що вже з тиждень чекав на поїзд з бойовою амуніцією, Лукаш прямо запитав:

— Швейку, як це, власне, було тоді з тими книжками?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, це дуже довга історія, а ви завжди зводите хвилюватися, коли я докладно розповідаю. Пам’ятаєте, ви подерли інструкцію про воєнну позику, і хотіли дати мені потиличника за те, що я розповідав вам про одну книжку, де було написано, як раніше, в час війни, люди платили з вікна: за кожне вікно по 20 гелерів, і за кожну гуску стільки ж.

— Так ми з вами, Швейку, до кінця не дійдемо, — урвав Швейка надпоручник. З самого початку він вирішив провадити свій допит так, щоб секретна суть цієї справи залишилася в таємниці і щоб цей баламут Швейк не пронюхав про що йдеться.

— Ви знаєте Ґанґгофера?

— А що він за цяця? — чемно запитав Швейк.

— Це німецький письменник, ви, опудало, — відповів надпоручник Лукаш.

— Їй-бо, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк з виразом мученика, — я з жодними німецькими письменниками особисто не знайомий. Я знав лише одного чеського письменника, Ладіслава Гайка з Домажліц. Він був редактором «Світу тварин», і я йому продав звичайнісінького сірка за чистокровного шпіца. То