Читати книгу - "Королева пустелі"

публічне повішання його товаришів, сирійських націоналістів, яке організував Джемаль-паша в Дамаску. Ґертруда написала: «Хотілося б, щоб було побільше таких чесних і стриманих людей, як він». Побачивши, як вчинили з Фейсалом у Сирії, Джафар, як він сказав Ґертруді, мав дуже погане передчуття, коли погоджувався вступити до кабінету міністрів. Ґертруда його запевнила, що, зрештою, повна незалежність була саме тим станом речей, який Великобританія збиралася надати Іракові. «„Шановна пані, — відповів він, (ми розмовляли арабською), — повної незалежності ніколи не дають; її завжди беруть”, — яке мудре зауваження».

Слідом за усіма змінами виникли неминучі труднощі з шиїтами, і не лише через те, що вони вважали новостворений кабінет міністрів про-британським, а й тому, що шиїтів у його складі було значно менше за сунітів. Для усіх протестуючих Ґертруда підкреслила, що майже всі шиїти — громадяни Персії, і саме тому не мають права займати посади в уряді Месопотамії. Згодом одного шиїта з Кербели назначили міністром освіти; накібу переконливо радили взяти саме його на цю посаду.

Тимчасовий кабінет міністрів мав керувати країною доти, доки вона не підготується до перших всезагальних виборів. Одним з Ґертрудиних завдань було запропонувати якусь систему голосування, яку можна було б поставити на розгляд у комітеті виборчого права і яка була б досить справедливою й репрезентативною. Ґертруда написала: «Кокс надіслав до міністерства захопливого листа, в якому повідомляв, що під час виборчої асамблеї, на якій мало визначитися майбутнє Іраку, потрібно представити кожен сегмент спільноти, а він, своєю чергою, має запевнити, що його правління було правильним».

Ґертруді потрібно було якимось чином вирішити таку проблему: великі землевласники, представлені в складі ради, зробили б усе, щоб позбавити племінних арабів права голосу. Сасун Ефенді, голова єврейської спільноти, та Дауд Юсафані, з Мосула, прийшли до Ґертруди обговорити це питання. «Ми всі погодилися, — писала Ґертруда, — що це стало б справжньою катастрофою, якби кількість племінних представників значно перевищувала кількість міських мешканців, але я наполягала на тому, що... арабський національний уряд може навіть не сподіватися на успіх, допоки не вигадає, як прив’язати племінних мешканців до своїх сфер діяльності».

Її першою ідеєю було включити до виборчої асамблеї тридцять членів племінного населення, по одному представнику з двадцяти найбільших племен, а решта — представники з менших общин. Джафар-паша та Сасун прийшли до Ґертруди з іншим планом: вони запропонували запросити по два племінних представники з кожного округу Іраку, однак будь-який мешканець, який мав бажання зареєструватися, міг голосувати у звичному порядку. Ґертруда була вражена, до того ж не тільки через те, що міністерство змогло запропонувати кращий план, а й тому, що така концепція гарантувала присутність на асамблеї щонайменше десяти племінних представників. Це було першим зібранням державної ради першого арабського уряду в Месопотамії з часів аббасидів — Ґертрудине приємне схвилювання не мало меж.

Першим завданням ради було відновити в країні мир. Насилля досі панувало вздовж Євфрату та на півночі країни, де літаки військово-повітряних сил Великобританії бомбардували племена, які продовжувала атакувати віддалені британські гарнізони. Кокс був налаштований забезпечити мир до того, як переходити до вирішення інших питань; щоб приборкати всі порушення, він мав підключити якомога більше армії — це завдання вже було легшим, оскільки на той час у розпорядженні Кокса були додаткові війська з Індії. Лідерам останнього повстання обіцяли загальну амністію, однак Кокс не збирався її виконувати, допоки племена не покорилися б. Ґертруда переконувала свого керівника, щоб він не тягнув: вона хотіла, щоб Британію шанували за те, що вона сама вирішує, коли вдаватися до певних заходів, а не виглядала так, ніби прогнулася під арабським тиском. Вона написала Чиролу: «Сунітські погляди [в Іраку] змінюють свій курс... на користь турецького принца. Мені це не подобається, але я готова їх прийняти. Я готова прийняти будь-що, тільки б це гарантувало миттєву стабільність...».

Мир та стабільність Іраку були її непохитною метою, адже тільки в таких умовах могло процвітати людське життя. Жорстокість племен, спрямована проти британців, була гіркою пілюлею, яку Ґертруда мусила проковтнути. Вина за тодішні негаразди лягала як на сумнівну адміністрацію А. Т., так і на західні держави з їхніми безкінечними відстрочками в наданні обіцяного самовизначення. Вона завжди сердилася через це і тепер мусила страждати від наслідків. Ґертруда ненавиділа всі бомбардування й підпали. І водночас погоджувалася з думкою Кокса, що недосвідчений арабський уряд не може впоратися з лютими масовими заворушеннями і, скриплячи серцем, підтримувала його у застосовуванні грубих заходів заради встановлення миру. Її очевидна готовність визнати турецького принца у разі, якщо таким виявиться бажання майбутнього демократичного Іраку, здавалася не такою неочікуваною, якщо враховувати гумористичну примітку, яку Ґертруда написала у листі до Гардинґа в мить сильного роздратування: «Я іноді думаю, чи не краще б ми зробили, якби залишили арабські провінції під умовним сюзеренітетом Туреччини, народження нових держав супроводжується такими болісними пологами!».

У будь-якому випадку демократія полягала в готовності приймати всі бажання народу, без жодного ухиляння. У своєму листі до Г’ю, датованого 18 грудня 1920 року, вона написала: «Я їм сказала, що вибір залежить виключно від них самих, нам байдуже, кого вони хочуть обрати на посаду еміра і який тип правління встановити — головне, щоб ми були впевнені, що той вибір зроблено вільно й без жодного натяку на примус чи залякування».

Утім Ґертруда була не до кінця чесна. Вона чітко знала, кого хотіла бачити королем Месопотамії. І лише через тиждень після того написала батькові: «Особисто я переконана, що існує лише одне прийнятне рішення: це має бути син шарифа, а саме, Фейсал. Він, безсумнівно, — наша кандидатура номер один».

Розділ 15

Коронація

У Ґертруди були важливі союзники. Черчилль, новий державний секретар з питань колоній, назначив Лоуренса своїм радником з питань Аравії. Лоуренс, як і Ґертруда, був шокований зрадою французів щодо Фейсала і хотів вгамувати своє почуття провини та відповідальності за те, що сталося в Сирії. Як і Ґертруда, він вважав Фейсала найліпшим кандидатом на іракську корону. Але насамперед потрібно було вивідати ситуацію з французами. У результаті невдовзі Лоуренс поінформував Черчилля, який у той час відпочивав на півдні Франції, займаючись живописом, що є одна умова: Фейсал мав відмовитися від усіх претензій щодо Сирії і від будь-якої підтримки сирійських націоналістів. Фейсал погодився й був навіть готовий відмовитися від батькових претензій щодо Палестини взамін на іракський трон для себе та новостворений йорданський — для його брата Абдуллаха.

Однак у Черчилля на порядку денному була терміновіше завдання адміністративного