Читати книгу - "Королева пустелі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ви кинули мене в Сирії — саме тому на мене обрушився обов’язок формувати новий план. Ви маєте пам’ятати, що я стояв і стою геть один. У мене ніколи не було підтримки ні від батька, ні від брата Абдуллаха. Вони обидва дуже сильно заздрили тій посаді, яку я отримав у Сирії завдяки успішності арабської кампанії... У мене ніколи не було впевненості у своїй сім’ї».
На той час Фейсал з Ґертрудою вже перейшли на «ти», і він розмовляв з нею цілком відверто. Фейсал продовжував:
«Коли в 1919 році я був у Парижі, мій батько безупинно твердив, щоб я змусив союзників виконати свої обіцянки, які вони дали арабам. А я навіть не знав, що то були за обіцянки — я ніколи не бачив їхньої з Макмагоном переписки. Але в будь-якому разі я за жодних обставин не збирався тиснути на союзників. Хіба у мене була якась влада? Чи, може, статки? Усе, що я міг робити, це висловлювати своє бачення й вести перемовини. І саме це я й робив. Я продовжував робити те саме, коли залишився віч-на-віч з Францією».
Його особисті послідовники змусили Фейсала прийняти рішення, як сказав він. У той самий час, коли вони назначили його королем Сирії, його брата Абдуллаха удостоїли звання короля Іраку.
«Я знав, що вся ця ідея була просто смішною, але я погодився, щоб задобрити свого брата. Він, як ви знаєте, старший за мене, і я хотів, щоб в арабському світі у нього був статус, який би упокоїв його ворожнечу».
Тепер Ґертруда прекрасно бачила, куди вела французька політика в Сирії:
«...зростання ненависті до французького контролю, яке після нашої евакуації в листопаді 1919 року стало незмінною характеристикою історії Сирії, після останніх подій настільки посилилося, що жодні пом’якшувальні заходи, запропоновані з боку Франції, не зможуть допомогти.
[Окрім сирійських мусульман і християн] на полі бою з’явилася ще одна ланка — друзи, надзвичайно сміливі, невгамовно мстиві та безжально жорстокі, які не побояться протистояти своєю малою чисельністю проти військ Французької республіки, як і не пробачать образ...
Саме французька політика змогла об’єднати... друзів з сірійськими арабами... Їхня ідея стала єдиною... Рано чи пізно французам доведеться піти».
Намагаючись поширити на арабів свої військові норми, Франція ще більше подробила Сирію. Улітку 1925 року друзи розпалили національне повстання. І знову Дамаск потонув у війні, і французи, не розбираючись, розбомбили стародавнє місто в руїни. Протягом кількох років Сирія перебувала в стані неконтрольованого хаосу.
Зустріч з Фейсалом, їхнє близьке знайомство та страхітливі спостереження за подіями, які розгорталися в Дамаску; тривога за жорстокість у Палестині, яка жахала масштабами безладів уздовж річки Євфрат, у той час, коли А. Т. проводив свої останні місяці роботи у відділку — не дивно, що Ґертруда описувала розпад Близького Сходу схожим на крах Римської імперії.
Коли британський мандат над Іраком офіційно вступив у силу, А. Т. якраз готувався до свого звільнення. Також розпочалася підготовка до арабського установчого зібрання в Багдаді, однак усі чекали на повернення з Лондона шанованого сера Персі Кокса. Ґертруда, радіючи скорому приїзду людини, якій довіряла і з якою могла працювати, ламала голову над реальним планом, завдяки якому можна було б запустити деякі демократичні процеси: «Мені дуже подобається моя робота і дуже подобається бути впевненою у своєму начальнику. Коли я згадую цей самий період минулого року...».
У цей найбільш непідходящий час Ґертруда знову захворіла на бронхіт і мусила залишити відділок десь приблизно на тиждень. Проте відсторонитися повністю від роботи їй не дали. У літньому будиночку Ґертруди безперестанно товпилися відвідувачі, які начебто приходили поцікавитися її здоров’ям, а насправді, щоб розповісти про свої страхи та бажання. Ґертруда втратила будь-яку надію на спокійне одужання. Вона одягла вечірню сукню й у цьому, найбільш непідходящому для ситуації нарад, зустріла групу знатних мусульман з Багдада, включаючи мера та сина поважного накіба, одного з найважливіших релігійних вельмож Іраку. Кокс теж не міг обійтися без своєї помічниці. Він скликав позачергове зібрання для того, щоб обговорити призначення арабських міністрів і британських радників, а для місця проведення обрав Ґертрудину вітальню.
Коли Ґертруда повернулася до роботи у відділку, її навідав давній товариш, Фахад Бег, якому вже було під вісімдесят і який розповів, що за час після їхньої останньої зустрічі його гарем поповнився ще на дві дружини. Спеціально для нього Ґертруда влаштувала у своєму саду званий обід, на якому в одну прекрасну мить він розіпнув свою рясу, щоб похизуватися велетенською діркою в грудях, яку отримав під час молодецького газзу, коли спис наскрізь протнув його тіло. Здивовані зойки дам доставили йому чимале задоволення.
А тим часом Кокс склав список надійних і презентабельних арабських кандидатів. Першим уряд, безсумнівно, обрав накіба з Багдада, його привелебність Саїда Абдулу Рахмана Ефенді. Шанобливий чоловік похилого віку був також головою сунітської спільноти. Він, як і Фейсал, походив з роду Пророка і був хранителем святої гробниці Абдули Кадира Джилані. Накіб був добрим товаришем Ґертруди: йому подобалося з нею розмовляти, а вона часто провідувала його дружину та сестер. «Свою дружбу Абдула Рахман Ефенді проявляв у дуже приємний спосіб! — написала Ґертруда. — Щотижня він надсилає мені величезний кошик фруктів зі свого власного саду — і в цьому сезоні я смакую великим білим виноградом». Однак накіб жив у величному духовному самітництві, і Ґертруда майже не сподівалася, що він пристане на їхню пропозицію. Кокс пішов з ним на зустріч і після нетривалих роздумів Абдула погодився, і тим самими приємно всіх здивував. З того часу він узяв під своє управління формування тимчасового уряду.
В одну мить накіб запросив вісімнадцятьох чоловіків для формування Державної ради, яка розмістилася в Сералі, колишній споруді турецьких органів влади. Однією з найвидатніших особистостей серед них був Фейсалів помічник, який командував армією під час повстання і був його прибічником у Сирії, Джафар-паша аль-Аскарі. Слідом за ним приїхав його шваґер, Нурі-паша Саїд; після знайомства з ним його особистість справила на Ґертруду неабияке враження. Ось такими були перші постаті, що виступали за незалежність країни, яких повернули до Багдада за державний кошт після розвалу арабського режиму в Дамаску.
Джафара-пашу, багдадського араба, який знав вісім мов, накіб запросив на посаду міністра оборони та дав розпорядження звернути увагу на формування місцевої армії, щоб таким чином зменшити кількість британської. Джафар вирішив перейти на інший бік і вступити в арабське угруповання після того, як дізнався про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева пустелі», після закриття браузера.