Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

найскладнішого механізму; а проте це все було припущення надто тонке для жінки такої безмозкої, як кельнерка. Її глупота набирала навіть неймовірного характеру хамства! Ні разу вона так і не глянула на Альбертину, хоча не бачити її не могла. Це було не дуже ввічливо щодо моєї товаришки, але я був щасливий, що Альбертина дістала добру науку і переконалася, що не завжди жінки задивляються на неї.

Ми покинули цукерню, сіли до авта і вже рушили додому, аж це я пошкодував, що не одвів кельнерки набік і не попросив її на всяк випадок не говорити дамі, яка вийшла, коли ми прибули, мого прізвища й адреси, добре відомі кельнерці завдяки моїм частим замовленням. Навряд щоб дама могла в такий спосіб дістати Альбертинину адресу. Та й надто клопітно було б повертатися з дороги через такий дріб’язок. До того ж, не хотілося надавати цьому надто великої ваги в очах дурної і брехливої кельнерки. Я тільки подумав, що слід було б завітати сюди на підвечірок за тиждень і розмовитися з нею про даму; а ще я подумав, як це нудно — мати звичку забувати половину того, що треба залагодити, і робити найпростіші речі кількома заходами!

Поверталися ми пізно в темряві, обабіч дороги тут і там палали червоні панталони і спіднички закоханих парочок. Наш мотор минув браму Майо. Замість паризьких кам’яниць ми бачили тепер чіткий, стрункий, не масивний малюнок паризьких кам’яниць, так ніби хтось відновлював образ зруйнованого міста. Але на заднику цієї картини розливалася така ніжна синь, що жадібні очі всюди шукали ще бодай клаптика такого самого розкішного відливу, якого їм було відміряно надто скупо: то висявав місяць. Альбертина замилувалася ним. Я не смів їй сказати, що я більше радів би його світлу, якби був сам або ганявся за якоюсь незнайомкою. Я декламував вірші і прозаїчні уривки про місяць, звертаючи Альбертинину увагу, як із срібного, яким він був колись, він перетопився в ясно-синій у Шатобріана, у Віктора Гюґо в «Евірадні» і в «Святі у Терези», аби стати жовтим і металевим у Бодлера і Леконта де Ліля. Потім, нагадуючи їй образ підповні наприкінці «Заснулого Вооза», прочитав усього вірша.

Коли я над цим застановляюся, мені просто важко розповісти, скільки в її житті роїлося таємних, перебіжних, часто суперечливих прагнень. Звичайно, брехня ще більше ускладнювала їй життя. Коли, не пригадуючи до пуття наших попередніх розмов, Альбертина казала: «О, яка гарна дівчина! Вона добре грає з гольф», а я питав, як її звати, вона відповідала байдужим, недбалим тоном вищости, яка завше у них на озброєнні, бо кожний брехунець такого розбору вдається до нього щоразу, як йому не хочеться відповісти на якесь питання: «Ох, не знаю (з жалем, що не може мені пояснити), я так і не спитала, як її звати, я бачила, як вона грає в гольф, а як звати — не поцікавилася». А коли знову через місяць я питав її: «Альбертино! Ти ж знаєш ту гарну дівчину, про яку ти мені казала, ту, що грала добре в гольф?» — «А, так, — відповідала вона, не задумуючись, — її звати Емілія Дальтьє, але наші стежки давно розійшлися». І вже брехня, як оборонний вал, не зумівши відстояти імени, переносилася тепер на те, аби перекрити доступ до місцеперебування цієї особи. «Аби ж то знаття! Я й тоді не знала її адреси. Ох, ні, Андре теж її не знає. Вона не була в нашій зграйці, а вже й сама зграйка розлетілася». Іншим разом брехня лунала як стидке признання: «Ох, якби я мала триста тисяч франків ренти…» Вона кусала губи. «А що б ти на них зробила?» — «Я попросила б у тебе дозволу залишитися в тебе, — казала вона, цілуючись. — Де б ще я могла бути такою щасливою?» Але навіть беручи в рахубу брехню, все-таки було невірогідно, до якої міри Альбертинине життя було мінливе і які перелітні були її найсокровенніші прагнення. Вона шаленіла за якоюсь особою, а через три дні не бажала її бачити. Її брала нетерплячка, поки я купував їй полотно і фарби, так їй приспічило знов узятися до малярства. Два дні вона нетерпеливилась, плакала, правда, швидко схнучими, слізьми дитини, в якої забрали мамку. І ця несталість почуттів щодо осіб, речей, занять, мистецтв, країв охоплювала і все інше; якщо вона й любила гроші (чого я не припускаю), то не більше, ніж усієї решти. Коли вона казала: «Ох! Якби я мала триста тисяч франків ренти!», навіть коли вона висловлювала думку лиху, але нетривалу, то в неї ця думка затримувалася не довше, ніж хіть вибратися до Роше, який вона бачила на ілюстрації в бабусиному виданні пані де Севіньє, зустрітися з приятелькою-ґольфісткою, політати на аероплані, провести Різдво у тітки чи знову малярувати.

«Власне, ми обоє не голодні, можна було б заглянути до Вердюренів, — сказала Альбертина, — це їхня година і їхній день». — «Але ж у вас пересердя на них?» — «Ох, про них пускають стільки неслави, але, власне, вони не такі вже й лихі. Крім того, не можна вічно злувати на всіх. Вони мають вади, а хто їх не має?» — «Ви надто легко одягнуті, довелося б вертатися додому, щоб переодягнутися, та вже й пізня доба». — «Так, ви маєте рацію, краще вернутися додому», — відповіла Альбертина з тим чарівним слухнянством, яке завжди мене вражало.

Цієї ночі погідна година зробило стрибок уперед, як градусник підскакує у спеку. Прокидаючись уже ранніми весняними ранками, я чув, як мчать у хвилях пахощів трамваї і як наливається жаром повітря, аж поки не робилося по-полуденному густим і тужавим. Зате в моєму покої ставало прохолодніше; коли оліювате повітря закінчувало покощувати і виокремлювати запах умикальника, запах шафи, запах канапи, тоді з самої виразносте, з якою вони, поставлені стовма, стояли чіткими і щільними наборами, у перламутровій півтіні, що наводила ніжний глянець на відсвіт фіранок і фотелів, оббитих блакитним атласом, я бачив — не з простої примхи уяви, а тому що це було можливе, — ніби я в якійсь новій підміській дільниці, подібній до тієї, де мешкав Блок у Бальбеку, іду вулицями, осліплими від сонця, віднаходячи там не паскудні різницькі склепи і білий тесаний камінь, а сільську їдальню, куди я оце вступлю, а, вступивши, чую пахощі вишневого й абрикосового компоту, сидру, сиру ґрюєр, ніби завислі у світляних драглях тіні,