Читати книгу - "Переможець отримає все"

втечеш «Волгою», ще й завантаженою під саму стелю. Якщо траплялися машини назустріч, Тарас посувався, а потім знову займав середину дороги, не даючи себе обігнати. Джип їхав ззаду, блимаючи світлом, періодично вмикаючи його і в кабіні. Хтось хотів, аби ми зупинилися. Ми не знали, скільки до найближчого села, але сподівалися, що воно ось-ось з’явиться. Поблизу людей на нас не наважилися б напасти. Несподівано нас засліпила зустрічна машина, і Тарас мало не в’їхав у віз, який рухався вздовж узбіччя. Намагаючись уникнути зіткнення, він втратив дорогу…

Вона була спокійною, навіть тепер, коли в пам'яті оживали ці страшні хвилини.

— Пам’ять повернулася до мене наступного дня, — вела далі Марія, — майже зразу, щойно я опритомніла. І дивно — перше, що я згадала, — це розмову на митниці з кількома шоферами, які гнали машини. Там, серед їхніх машин, стояв і старий чорний джип. Це було перше, що прийшло на згадку. Не те, як ми злітали з дороги… Їм було весело. Тарас пішов у справах, залишивши мене в машині, і вони вирішили почіплятися. Так, нічого серйозного. Слово за слово. Можливо, я надто різко відповіла. Їм не сподобалося. Вони верзли всяке дурне… Мені запам’яталася фраза… «Люба, ти від нас так легко не відчепишся, — щось таке сказав один із них у той час, коли ще кілька стояли поруч і чули це. — Не віриш — ми тебе доженемо, тут усі професіонали, не те, що твій. Сідай до нас, кицю». «Глядіть, між собою не побийтеся», — сказала я тоді. «А ми не поб'ємося, — переконували вони. — Ти нам усім подобаєшся. От тільки жереб кинемо».

Лема продовжував сидіти біля неї на стільчику з якимось відсутнім виглядом. Він тримав Марію за руку й мовчав.

— Отакий вийшов веселий жарт з їхнього боку, який скінчився так погано. Тарас лежав двома поверхами нижче також із важкою травмою — переломом обох ніг, ребер… До нас обох приходили працівники міліції — брали свідчення. Номерів цього джипа ми, звісно, не бачили — спереду заважали увімкнені фари, а ззаду… Коли він уперше обігнав нас, Тарас чітко побачив, що ззаду ця машина без номера. Усі куплені за кордоном машини, ну, ви це знаєте, не мають такого, звичайного, металевого номера. Їм ставлять паперовий за скло. Але ми його не бачили — напевно, його зняли. Звісно, я розповіла їм про шоферів і про їхні чіпляння до мене, та це не було сприйняте серйозно. Нам обіцяли розібратися. А на п’ятий день у мене почалося ускладнення. Відшарування сітківки. Так казали лікарі. Випадок, коли людина втрачає зір швидко і незворотно. Цілковита темрява…

Вона дивилася на Віктора, у саме обличчя — звичайними на вигляд очима. Та ні, не звичайними — дуже гарними, без єдиної вади. І хоч вони не здатні були цупко ловити й фіксувати те, що було перед ними, не вірилося, що такі очі +можуть нічого не бачити.

— Тарас устав на ноги лише за два місяці, та й то не повністю. Я так і не підвелася. Мене ще мучили головні болі. Я ще не адаптувалася у своєму новому темному світі. Немає таких слів, щоб передати весь жах нашого становища. Я… я тоді була впевнена, що він мене залишить. Покине. Ми навіть не були розписані, хоча яке це має значення… А Тарас, одужавши повністю, взявся за моє лікування і зрозумів марність усіх спроб лише за півроку. І тоді ним оволоділа ідея-фікс знайти винуватців цієї пригоди. Але й тут нас чекала невдача. Слідство давно затихло, затерлося, адже ніхто не стукав у їхні двері, ніхто не вимагав знайти винних — нам і нашим родичам було не до того. Шоферів, які того дня переїздили митницю, дійсно знаходили, опитували, але вони, звісно, нічого не казали. У круговерті тих років на пропускному пункті губилися митні декларації тих, хто переїжджав кордон. А можливо, потрібні нам документи загубилися не випадково. І за півроку вже неможливо було встановити водія чорного джипа, який перетнув кордон одразу після нас. На додачу ми зіткнулися з відвертим небажанням органів правопорядку сприяти нам у цих пошуках.

— Мене ніхто нічого такого не питав, — сказав Віктор. — Я б не забув.

— Скоріше за все, до години, коли сталася пригода, ви ще не переїхали митницю. А я… Якби я пам'ятала вашого хижака на плечі, то, звісно, вказала б цю прикмету. Але я забула. Тільки тепер згадала, коли торкнулася ваших плечей. Ось, і Тарас поклявся, що знайде їх, хай би скільки часу і зусиль це вартувало. А для нас почалися сумні дні. Ми оселилися тут, у моєї бабці, на відлюдді, і як могли боролися з долею калік та скривджених. Одного разу — Тарас щодня читав мені газети — я почула про зліт бардів, піснярів у Запоріжжі. Колись Тарас співав… Я забагла, щоб він поїхав. Хотілося якось розрадити кохану людину, яка залишилася мені вірною навіть у такій ситуації. І він поїхав. А там впав у око Войтовичу, який приїхав на конкурс, сподіваючись знайти якусь свіжу родзинку для своїх продюсерських планів. Волею долі цією родзинкою й виявився мій Тарас. Так сталося. А потім на моїх… ні, не очах, що я кажу… але я мала змогу це спостерігати — відбувалося народження Тараса Леми. Я була щасливою. Багато наших проблем канули у воду. Тарас тепер приїжджав рідко, і я це розуміла Ніхто з наших нечисленних сусідів не знав про нього. Раніше в Тараса завжди був такий собі імідж хіпі — довге волосся й темні окуляри. Таким його звикли бачити здалеку. А зблизька ми ні з ким не спілкувалися. Коли він став Тарасом Лемою, то й далі приїжджав сюди в такому вигляді, користуючись перукою. Жодна жива душа не знала, хто насправді приїжджає сюди на сріблястому джипі. Я слухала всі його концерти, була в курсі його злетів до найменших подробиць, навіть знала всіх його коханок… хоча, про це вже казала.

Вона дійсно виглядала зараз гордовитою і вдоволеною.

— А про наступне я дізналася не одразу. Тарас, купивши цю машину, вступив до клубу джиперів — найкрутіших і найгрошовитіших, які не мають куди подітися з нудьги. Там і шліфував навички їзди на джипі по бездоріжжю. А потім у нашому гаражі з'явився інший джип — чорний. Якось я потрапила