Читати книгу - "Холодний Яр"

якби зовсім не їх смерть дожидала...

Із чотири години «війна» серед Києва йшла... По одному переставали стріляти і ставали попід стіну. Один, такий похмурий, що стріляв найуважніше — обернувся.

— Чого перестали?

Один набій залишився.... — відповідають з усіх боків.

Зняв рушницю з підоконника.

— Чорт!.. А про товаришів — забули?! Ну, та я ще маю три набої... Чотири кулі в револьвері...

— Я для себе сам приховав... — одізвавсь один із тих, що розмовляли і показав рушничний набій.

Похмурий відійшов від вікна і став у куті.

— Ну — хто хоче від своєї, не чекістської — підходь... Вставали і підходили по одному.

Цілувалися з похмурим.

— Пращай Андрію...

— Пращай, друже!.. Куди хочеш?..

— Чоло. Вистрілив у чоло.

Підходить другий.

— Пращай. Куди бажаєш?..

— Серце...

Вистрілив у серце.

Вистріляв зайві набої з рушниці й револьвера. Залишалося ще декілька, що не мали зброї...

— Ну, а ви, хлопці, вибачте... Загарячкувалися — не залишили для вас... Візьмете у нас рушниці й без набоїв кинитеся на чекістів, щоб до льоху не йти.

— Ну, отамани, — усміхнувся похмурий до товаришів із рушницями, — ставайте... Хай я хоч раз вами покомандую... Загородній! У тебе револьвер?

— Револьвер і одна...

— Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив...

Розцілувашись із тими, що залишалися та між собою — станули посеред коридора парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них — два найстарші отамани Холодного яру, за ними останні... Кожний держав однією рукою свою рушницю за спуск — другою — направляв сам дуло товаришевої рушниці собі в серце.

— Ну — готово? — радів чогось Похмурий. — Увага! Живе Україна! Раз! Два! Три!

Рівненька сальва і шістнадцять трупів впало на підлогу.

Ті, що залишилися — забрали від мертвих рушниці. Тільки чекісти з червоноармійцями вдерлися на поверх — кинулися їм назустріч з кольбами. Порозбивали кільком голови, та ті, знаючи, що набоїв уже не мають — не стріляли, пов’язали таки живими... Побили сильно... У вечері забрали до льоху... Оповідав потім дозорець, що сам Ріхтер — повідрубував їм голови сокирою від дров... Вночі вивезли усіх і закопали. Не знаю, чи на Лисій горі — чи на Собачій тропі... І там, і там — розстріляних ГПУ закопує...

Улучивши хвилину — розпитую Фіму Салганіка подрібніте, як виглядав «похмурий». Нема сумніву... Чорнота... Вічна пам’ять, побратиме!..

-------------------------

Грудень 1930 року... Пересильна камера, так званий «звіринець» у київській Лук’янівці... Під стелею маленькі вікна, грубо заґратовані, щей затягнуті густою залізною сіткою. Грубезні мури стін, стеля — мокрі від видихів і випарів півтори сотні людей. Жадних ліжок чи там прічів не було. Був вогкий холод залізо-бетонової підлоги, а на ньому в перемішку сиділи й лежали різного віку селяни, що йшли на Соловки за колективізацію, робітники арештовані за «опозицію» й «агітацію» проти влади, професори універсітетів і червоноармійці, священики, інженери з фабрик, злодії з темних завулків міст: «шкідники», «контрреволюціонери», «соціяльно небезпечні» і т.д.

Лежу в куті на шинелі кинутій на вогкий бетон. Поруч мене Вітька Одноок — винницький злодюжка-уркаган із безпритульних, що втратив десь у бійці з міліцією одне око. В старих калошах на босу ногу, в дірявому кафтанику поверх брудної білизни — йде на... Соловки. Вдячний мені за декілька дрібниць-прислуг у винницькій тюрмі — Вітька радий услужити мені на кожному кроці, — готовий віддати мені свій кафтаник і лежати на холодному бетоні в одній білизні... Його «агітації» завдячую, що «еліта» «звіринця» — злодії й грабіжники, які, по праву сильного, захопили кращий кут камери — вшанували мій семилітній тюремний стаж і відпустили «панське» місце під стіною. Все таки з одного, а не з усіх чотирьох боків штовхають, — з одного, а не з усіх боків воші лізуть...

Я в дорозі солідно перестудився, трясло. Приємно було притиснути гарячу голову до мокрого холоду стіни.

Середину камери займало чотири десятки молодих селянських хлопців-комсомольців із Чигиринщини. Їхали на Соловки за... петлюрівщину... Голосно жартували, співали козацьких дум і пісень, що в них так кохалася Чигиринщина. Заспівали щось, від чого у мене серце тьохнуло... Співали не дуже складно уложену пісню-думу про... Холодний яр... Згадували в ній Чучупаків, Деркача, Петренка, Пономаренка, Чорноту, Залізняка...

Не витерпівши — встаю і лізу між хлопців, поговорити. Довідавшись, що я «петлюрівський» старшина — услужливо підстелюють мені дві свитки. Оглядаю обличчя — може яке знайоме.

— Співаєте та розмовляєте, хлопці, про Холодний яр... Я за кордоном зустрічав людей, що були там... Цікаві речі оповідали... А ви може з тієї місцевости?

— Егеж... Та з тієїж... А тож із якої!..

— І пам’ятаєте, як там бої були? Бачили Чучупаку, Деркача, Чорноту, Залізняка?..

— А тож!.. Чому б не бачили!..

— Я Деркачеві по тютюн до дядька Семена бігав.

— А я Залізнякові прислужував, коня годував, як він хворий до Мотриного манастиря приїхав... — одізнався барчистий комсомолець. Вглядаюся в обличчя, щоб відшукати в ньому риси малого Івасика.

— А як він виглядав?

— Та як!.. От навіть до вас трохи подібний...

Усміхаюся, забуваючи про обережність.

— А може то я?

Івась скептично оглядає моє обросле обличчя.

— Ні — той був повніший, молодший... Його чекісти по дорозі застрілили, як до Петлюри у зв’язок їхав...

— А щож сталося з усіма ватажками Холодного яру?..

— Що... погинули... А то як інакше... Боролися ж бо до останнього... Декого піддурили чекісти — захопили... Була чутка, що отут, у Києві — самі пострілялися — у чекістів зброю видерли...

— Тай Василь Чучупака — сам застрілився, як оточили його москалі на Кресельцях. — Одізвався другий. — Я ще малий був, а пам’ятаю, як сьогодні, як, того дня їхав він з кіннотою на Кресельці... Кінь під ним вороний — змій!

— То не кінь був — дурню — а кобила... Зірка називалася... Вона ж його і в могилу звела... А як мав застрілитися — то кричав: «Готов нових борців, Холодний яре!» Атож... Я хоч не з Мельників — так мені батько оповідав... Був козаком у Холодному яру...

— Ну і як, — усміхаюся до комсомольців, — готовить Холодний Яр нових?

Хлопці лукаво усміхнулися.

— Атож!.. Чому б не готовив!..

— А за що вас забрали?

Знову лукаві посмішки.

— А от — казна за що... Задурно...

— А таки ж бо й задурно,