Читати книгу - "Мотря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І Орлик став розказувати батуринські невідрадні новини: сплетні, зависті, зазіхання.
Гетьман уважно глядів на свого канцлера.
— Кажеш, нарікають ще на мене, що я з царем держу?
— Нарікають, милосте ваша.
— Хто?
Орлик зам'явся. Гетьман чекав хвилину, а тоді:
— Звільняю тебе із відповіді, щоб не гадав, що і я від тебе доносів на товаришів жадаю. І без того догадуюся хто. Але затям собі теє, Пилипе, що коли б я рішився вволити їх волю і порвав з Петром, то вони перші почнуть за це нарікати на мене. Тому-то нехай собі говорять що хочуть, а я зроблю, як своїм розумом міркую. Старші з них уже свої мозки пережили, молодші не вспіли ще ним обзавестись, так тоді треба мені на власний розум покладатися. Я на нього не маю причини нарікати.
— Вашої милості розум більш варт, ніж інші всі вкупі.
— Влесливий ти чоловік, Пилипе, але мені не солодких слів треба, а правди, хочби й гіркої. Гадаєш, що мене твій Alcides Rossijski, Hyppomenes Sarmacki [56] зворушив? Смійся з того. Чимало я панегириків читав. Я в тобі бистрий ум побачив, мені подобався ти, як пильний писар у київській митрополичій консисторії, і тому я тебе до своєї служби прийняв. І, мабуть, за це не нарікаїш на мене.
— Благословлю той день і ту годину, що покликали мене на службу до милості вашої, на котрій-то службі я так скоро добився такої почесті, про котру й подумати не смів.
— Отже, бачиш. А тепер я за це вимагаю тільки одного від тебе, — правди. Ти нічого не повинен затаювати переді мною, бо від кого ж мені й дізнатися тії правди, як не від
свого генерального писаря, на котрого я дивлюся, як на сина.
Орлик припіднявся з місця і поклонився гетьманові в ноги.
— Сідай! Або ні. Краще ходім до столової. Поснідаємо.
За сніданням гетьман говорив дальше:
— Вірного й розумного генерального писаря мав покійний батько Хмельницький, і це дуже помагало йому. Хочу, щоб те саме сказали колись про Мазепу.
— Буду старатися, милосте ваша.
— Перша річ — не скривати нічого. Бути щирим і правдомовним.
— Я таким є.
— Не все. От і тепер щось, бачу, скриваєш переді мною.
Орлик спаленів, як дівчина.
— А бачиш, Пилипе! Ти ще молодий, скільки тобі літ? Однолітець царя, правда?
— Так, милосте ваша; я роджений 72 року.
— Внуком моїм без мала міг би бути. Молодий ти і брехати ще не вмієш. Паленієшся. Кажу тобі: ти або щось брешеш, або щось скриваєш переді мною, а одне і друге недобре, бо як із одного, так і з другого може вийти шкода не лише для мене, але й для справи.
— Ніяково казати, милосте ваша. Прямо соромно. Боюся обідити уші мого милостивого пана.
— Говори, не бійся; чого то я не наслухався про себе.
— Кажуть… — Орлик зам'явся.
— Що кажуть, говори! — наглив гетьман.
— Кажуть, немовто… немовто милість ваша пірвали Мотрю Василівну.
— Що таке? Повтори! — гукнув гетьман.
Орлик пополотнів.
— Що таке? Повтори. Я вухам своїм не вірю.
— Кажуть, — говорив дрижачим голосом генеральний писар, — немовто милість ваша порвала від батьків Мотрю Василівну.
— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Я? Мотрю Василівну? Пірвав? Ха, ха, ха!
Орлик перестрашено дивився на Мазепу.
— Гетьман пірвав доньку генерального судді. Ось тобі новина. Но, такої новини я не сподівався почути. Гарні у вас в Батурині новини. Поїдь лиш з того Батурина на тиждень, а видумають про тебе щось таке, чого б ти і за рік не придумав. І чого то не балакали про Мазепу. Мазепа поляк, Мазепа католик, Мазепа зраджує царя, а тепер ще додали, що Мазепа умичник. На старості літ доньок старшинських пориває, та ще неабияких, а Мотрю Кочубеївну. Ха-ха-ха!
Орлик не знав, що йому робити. Боявся, чи не роздратував гетьмана.
— Тому-то я й не хотів повторювати такої дурниці.
— Подумай тільки, ти ж знаєш Кочубеєву доньку, і скажи, чи вона з таких, що її можна насильно увести?
Орлик заперечив головою.
— Це панночка з характером і темпераментом. А до того і двір Кочубея не з тих, щоб можна на нього напасти й порвати доньку. Отже, бачиш, які то злобні язики людські. Але я їх прикручу, ой, прикручу, хоч і яка в мене лагідна вдача і не мстива.
Гетьман зірвався з фотеля і ходив від дверей до дверей. При Орлику він не дуже-то й стіснявся, а все ж таки навіть Орлик не бачив його таким збентеженим і недобрим, як нині.
Що тут робити? Коли б хто приїхав та перервав немилу розмову. Але ж, як на лихо, ніхто не наїздив, бо ще було рано. Орлик встав і хотів іти. Але гетьман не пустив його.
— Зажди. Хочу побалакати з тобою на тую важну для мене тему. Сідай! — Орлик сів, гетьман ніби трохи заспокоївся. Перестав ходити. Підійшов до вікна і пальцем тарабанив по шибці. Нараз, відвертаючись, спитав:
— Хто ж ото такі сплетні розпускає про мене? Орликові мороз пішов по шкірі. Казати, від кого чув — усе одно, що наражати людей на гнів гетьмана, а може, й на суд над ними за обіду гетьманської особи. Пустився на викрути.
— Милість ваша знають, що до мене ніхто не зважився б підступати з такою нікчемною клеветою на пана добродія мого, бо всякому вірність моя добре відома. Я це міг зачути тільки випадково з других, третіх, а може, й десятих уст і то від жінок.
— Від жінок? Краще кажи — від своєї дружини. Так тоді не будемо кликати її в свідки, вірю твоїй жінці. А все ж таки цікаво було би провірити, від кого такі вигадки виходять.
— Fecit, cui prodest [57], милосте ваша.
— Розуміється, себто Любов Федорівна?
Орлик не заперечив.
— Qui tacet, consentire videtur [58], — сказав гетьман і знову відвернувся до вікна.
Орлик сидів, як на вуглях. Пощо він починав це діло? Чому він нічого скрити перед гетьманом не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мотря», після закриття браузера.