Читати книгу - "Гра престолів"

більше про це чути. Джеймі вбив трьох твоїх людей, ти — п’ятьох його. На цьому ставимо крапку.

— Оце таке правосуддя? — спалахнув Нед.— Якщо так, то я радий, що я більше не правиця.

Королева поглянула на чоловіка.

— Якби хтось наважився заговорити до Таргарієна так, як він говорить до тебе...

— Ти маєш мене за Ейриса? — не дав їй договорити Роберт.

— Я мала тебе за короля. Джеймі з Тиріоном — твої брати за всіма законами шлюбу й сімейних уз. Старки прогнали одного й захопили другого. Цей чоловік ганьбить тебе кожним своїм подихом, а ти стоїш тут смиренно, питаючи, чи не болить у нього ніжка й чи не вип’є він вина.

Роберт потемнів од люті.

— Скільки разів я тобі казав тримати язика на припоні, жінко?

Обличчя Серсі було втіленням презирства.

— Боги поглузували з нас з тобою,— сказала вона.— По праву ти мав би носити спідницю, а я — кольчугу.

Фіолетовий від люті король замахнувся — страшний удар зліва навідмах прийшовся королеві у вилицю. Поточившись, Серсі Ланістер перечепилася через стіл і важко гримнулася на землю, але навіть не скрикнула. Тонкі пальці торкнулися щоки, де бліда гладенька шкіра вже почала наливатися червоним. Зранку синець набрякне на пів-обличчя.

— Я носитиму це як знак шани,— оголосила вона.

— Носи мовчки, бо вшаную ще раз,— пообіцяв Роберт і покликав варту. В кімнату увійшов сер Мірин Трант, високий і похмурий, вбраний у білі обладунки.— Королева втомилася. Проведіть її в спальню.

Лицар допоміг Серсі підвестися й без слова вивів її за двері.

Потягнувшись до карафи, Роберт долив собі вина.

— Бачиш, що вона зі мною робить, Неде,— сів король, стискаючи кубок.— Моя кохана дружина. Мати моїх дітей.

Люті не лишилось і сліду, а в очах його Нед зауважив сум і переляк.

— Не варто було її бити. Це було... це було не по-королівському,— опустив Роберт погляд на власні руки, мовби не розуміючи, що вони таке.— Я завжди був дужий... ніхто не міг устояти проти мене, ніхто. Але як боротися з людьми, якщо не можна їх бити? — збентежено похитав король головою.— Рейгар... Рейгар переміг, чорт забирай! Я його вбив, Неде, протяв списом його чорну кольчугу й пробив його чорне серце, і він помер у мене під ногами. Про це пісні складають. Але все одно переміг він. Бо зараз у нього Ліанна, а в мене — оця,— король осушив кубок.

— Ваша світлосте,— мовив Нед Старк,— нам слід поговорити.

Роберт притис пальці до скронь.

— Мені до смерті набридли балачки. Завтра я їду в королівський ліс на полювання. Хай що ти маєш сказати, це почекає до мого повернення.

— Якщо боги будуть милостиві, до вашого повернення мене вже тут не буде. Ви самі звеліли мені забиратися у Вічнозим, пам’ятаєте?

Вчепившись в одну з опор ліжка, щоб не втратити рівновагу, Роберт підвівся.

— Боги рідко милостиві, Неде. Ось, це твоє,— з-за облямівки свого плаща він дістав важку срібну застібку-руку й пожбурив її на ліжко.— Подобається це тобі чи ні, а ти мій правиця, чорти б тебе ухопили! Я забороняю тобі їхати.

Нед узяв срібну застібку. Схоже, йому давали вибір. Нога боліла, а почувався він безпомічним, як дитина.

— Таргарієнська королівна...

— Сьоме пекло,— застогнав король,— не починай знову. Все вирішено, я більше не хочу про це чути.

— Навіщо тобі такий правиця, якщо ти не хочеш слухати його порад?

— Навіщо? — реготнув Роберт.— А чом би й ні? Хтось же має правити цим клятим королівством. Вдягай свій значок, Неде. Він тобі личить. І якщо ти ще раз кинеш його мені в обличчя, присягаюся, я начеплю цю кляту іграшку на Джеймі Ланістера.

Кетлін

Над Видолом випірнуло сонце, і небо на сході забарвилося в рожеві й золоті відтінки. Поклавши руки на тонко різьблене каміння балюстради за вікном своєї кімнати, Кетлін Старк спостерігала, як поширюється світло. Ранішня зоря наповзала на поля й ліси, і світ унизу з чорного ставав темно-синім, а тоді зеленим. Білястий туман клубочився над водоспадом Алісині Сльози, де примарні води накочувалися на гірський гребінь, з якого починали свій довгий шлях уздовж Велетового Ратища. Кетлін відчувала в себе на обличчі легкі бризки.

На очах в Аліси Арин загинули чоловік, брати і всі її діти, і все ж вона не зронила ні сльозинки. І по її смерті боги постановили, що вона не заспокоїться, поки її сльози не змочать чорну землю Видолу, де поховані ті, кого вона любила. Аліса мертва вже шість тисяч років, та й досі жодна краплина з водоспаду не досягла долини. Цікаво, подумала Кетлін, коли помре вона, в який водоспад виллються її сльози?

— Розповідайте, що там далі,— попросила вона.

— Царевбивця збирає військо в Кичері Кастерлі,— озвався сер Родрик Кассель, який стояв у кімнаті позаду неї.— Ваш брат пише, що вислав своїх гінців у Кичеру, вимагаючи від лорда Тайвіна оголосити про свої наміри, але відповіді не отримав. Едмур звелів лорду Вансу й лорду Пайперу чатувати дорогу біля Золотого Зуба. І присягається вам, що не віддасть ні фута землі Таллі, не змочивши її кров’ю Ланістерів.

Кетлін відвернулася од вікна, за яким сходило сонце. Краса видовища не поліпшила її гумору: як несправедливо, що день, котрий так чудово починається, закінчиться так жахливо, як, схоже, закінчиться цей.

— Едмур посилає гінців і присягається,— сказала вона,— але Едмур не лорд Річкорину. Які новини про мого лорда-батька?

— У листі про лорда Гостера ні слова, міледі,— посмикав сер Родрик бакенбарди. Поки гоїлися рани, бакенбарди відросли білі як сніг і жорсткі як терен; тепер він уже став схожий на себе колишнього.

— Батько не довірив би Едмуру захист Річкорину, якби не був тяжко хворий,— стривожено мовила Кетлін.— Слід було збудити мене, щойно птах прилетів.

— Мейстер Колмон сказав, що ваша леді-сестра не схотіла вас будити.

— А треба було збудити,— наполягала вона.

— Мейстер каже, що сестра збирається поговорити з вами після поєдинку,— пояснив сер Родрик.

— То вона й далі планує влаштувати цей балаган? — скривилася Кетлін.— Карлик зіграв, як по струнах, а вона така глуха, що не вловила мелодії. Хай як там піде сьогодні зранку, пане Родрику, а нам давно вже час було звідси їхати.