Читати книгу - "Син"

землях. Усі експедиції на північ починалися й закінчувалися тут; я уявляю собі радість вершників, коли купол церкви з'являвся на горизонті, — так само, як і їхню тривогу, коли вони вирушали звідси в далеку путь. Ці землі тоді були значно небезпечнішими, ніж Нью-Мексико за будь-яких часів.

Мені спадає на думку, що Сан-Бернардо збудували не набагато раніше, ніж будинок, у якому свого часу мешкав Педро Ґарсія зі своєю родиною (різниця становить якихось п’ятдесят чи шістдесят років). Я надовго замовкаю. А Марія — або здогадується, про що я думаю, або ж просто не хоче переривати моїх роздумів. І тому мовчки бере мене за руку й кладе голову мені на плече.

— Так добре, що ми вибралися з твого будинку! — каже вона трохи згодом.

Ми йдемо поволі, чекаючи одне від одного якихось важливих слів. Марія, хоч і далі тримає мене за руку, однак не дивиться мені в очі.

— А твоя дружина? — запитує вона після довгого мовчання. — Коли вона повернеться?

— Сподіваюся, що ніколи.

— Ти ж… розійдешся з нею офіційно?

— Якщо зможу.

— На світлинах вона дуже вродлива.

— Вона походить зі шляхетної сім’ї.

— Це видно.

— Знаєш… Саллі вийшла за мене заміж, бо її батько розорився. Вона ще й сподівалася, що виходить за молодшу копію мого батька. Та її спіткало розчарування — цією-бо копією є не я, а мій брат Фінеас.

— А може, вона обрала тебе, бо ти добрий… і вродливий.

— Ото вже ні.

— А я вважаю, що так. У посмішці Фінеаса є щось… хиже.

— Так чи інакше, Саллі завжди хотіла, щоб я був не таким, яким є насправді. Я страшенно радий, що вона пішла від мене.

Ми йдемо далі. Я чекаю, що Марія ось-ось відпустить мою руку, та натомість вона стискає її ще міцніше й розхитує вперед-назад (наче ми з нею двоє дітлахів).

Коли дістаємося авто, вона каже:

— Ми ж дуже пізно повернемося додому. Чи ні?

Як завжди, у мені перемагає та частина, яка пропускає хід, коли випадає шанс поставити на карту щось дуже важливе.

— На мене ж там чекають! — белькочу я.

— Он як… — протягує Марія, відводячи від мене очі.

Вона сидить в авто, схрестивши руки на грудях і споглядаючи руїни місії, а також брасада, що трохи далі на південь. Я тим часом заводжу двигун. І останньої миті таки йду ва-банк:

— Гадаю, їхати вночі не дуже розумне рішення.

— Можливо…

Ми зупиняємося в готелі біля залізничного депо.

— Ну, як тобі тут? — запитую я.

Вона не відповідає, ба навіть не дивиться на мене. Зараз ми, напевно, схожі на подружжя «зі стажем» у сварці. У передпокої прохолодно — повітря освіжають вентилятори, — та я все одно відчуваю, як моєю спиною стікає піт. Кожен звук немов б’є мене по голові: шаркання моїх підошов, скрип дерев’яної конторки під моєю вагою. Спираючись на цю конторку, я після деяких вагань записую до реєстраційної книги нас із Марією як містера і місіс Ґарсія (клерк хитрувато підморгує). Після цього ми з нею підіймаємося до нашого номера — на другий поверх, не перемовляючись ані словом; зайшовши до кімнати, мовчимо й далі.

— То ми?.. — нарешті наважуюся пробелькотіти я.

Вона сидить на ліжку й розглядає кімнату, аби тільки не дивитися на мене. Я помічаю, що на узголів’ї дешевенького ліжка (та й усе інше тут — не вельми вишукане) вирізані чиїсь ініціали.

— Це неправильно, — каже нарешті Марія. — Нам краще піти звідси.

— No quiero vivir sin ti! — виривається з глибини моєї душі рятівне зізнання.

— Скажи це англійською, — шепоче вона.

— Я не хочу жити без тебе…

Вона низенько опускає голову — так, щоб я не бачив її обличчя. І промовляє з усмішкою в голосі:

— Ти так довго зволікав через мій вигляд?

— Ні…

— Нарешті ти сказав, що я вродлива, — стиха сміється вона, манячи мене рукою. — Ходи-но сюди…

— Я кохаю тебе, — шепочу я.

— Я вірю тобі, — чується у відповідь.

9 липня 1917 року

Ми з Марією лежимо, дивлячись одне одному у вічі; її нога — на мені. Та ми ще не рухаємося — вона лежить спокійно, а я, ніжно торкнувшись її пальчиків, «проводжу лінію» аж до плеча. Потім торкаюся її шиї та знову «веду лінію» — від плеча до пальців. У кімнаті було б зовсім темно, якби не вогні залізниці.

— Погладь мою спину, — прохає Марія.

Я ще довго «виводжу візерунки» на її шкірі, а тоді притуляюся вустами до її вуст, натякаючи на своє бажання. Вона стиха зітхає й міцно пригортається до мене. І ось ми вже стаємо єдиним цілим…

Після всього ми засинаємо, не роз’єднуючи наших тіл. Прокинувшись, повторюємо все ще раз.

— Усю вічність пролежала б тут із тобою, — шепоче Марія.

— І я — теж…

Вона цілує мене в уста — один раз, другий, третій… Мої очі заплющуються самі собою.

Коли до кімнати зазирає вранішнє сонце, я прокидаюся й одразу ж картаю себе думками про те, що ніч минула, а з нею — і наша чарівна казка. Та ні — Марія з тією самою ніжністю дивиться мені в очі, а тоді притуляється чолом до моєї шиї; я відчуваю своєю шкірою її тепле дихання.

Розділ 40

Ілай Мак-Каллоу

Отож, за наказом судді Вілберґера, на міській площі взялися готувати шибеницю для моєї публічної страти. Після того-бо, як про мене все розпатякав Том Віппл, пліткувати стали й негри. А далі ці плітки поступово поширилися всім містом — усі вже знали, що я займався «акробатичними етюдами» з дружиною судді по вісім або й по десять разів на день. А ще — пив його вино, катався на його конях і згодовував його дорогі сигари кабанчикам. Усі як один дивувалися лишень, як це суддя не застрелив свою дружину за таку ганебну зраду. І геть усі торочили, що хтось та й має вирушити до пекла замість неї.

Моя юнацька наївність спочатку не давала мені тверезо дивитися на речі: я ж бо вважав, що городяни мені симпатизують, тож мене можуть помилувати. Насправді ніякої симпатії до розбишаки, який крав у них коней і стріляв із лука в їхніх свиней, вони не відчували, хоч я й був надто вже добрим, щоб рівнятися зі справжніми розбійниками. Що врятувало мене — то це допомога судді Блека з Остіна, який використав усі свої повноваження та зв’язки. Він звинуватив суддю Вілберґера в жорстокому поводженні зі мною — ще зовсім юним, беззахисним хлопцем, який