Читати книгу - "Пасажир"

загнав викрутку поміж стулки. Ударив молотком, і вони розчахнулися. Шаплен побачив бетонні східці. Він ступнув униз, зачинив ляду і намацав вимикача. Сяйнуло світло. Від східців тягнувся коридор із цілою низкою дерев’яних дверей. Було душно, тхнуло пліснявою і курявою. Це льохи помешкань. Він рушив уперед, гадаючи собі, який із них його.

За кілька кроків сумнівів не лишилося: тільки одні двері були зі сталі. Зовнішнього замка нема, лиш замкова шпарина. За цими дверми те, що він шукає. Відкинувши будь-яку обережність, він застромив поміж стіною та одвірком викрутку і чимдуж гахнув по ній молотком. Метал зігнувся, утворилася щілина. Він загнав викрутку далі й натиснув.

Замок піддався. Шаплен переможно крикнув. Він угледів декілька принтерів. На столі мікроскоп, грифелі, пензлі, ножики. На полицях хімікати, штампи, туш. Під чохлами декілька сканерів, ламінатор, пристрій для біометрії…

Він засвітив лампи і вимкнув світло в коридорі. Замкнув двері. Справжня друкарня. Попід стінами стоси паперу. Пластик. Тонери. Штемпельні фарби. Ультрафіолетова лампа.

І ще одне диво спіткало його: він усе згадав. Навички поверталися до нього так само легко, як до плавця, що плигнув у воду після тридцятирічної перерви. Як пояснити це диво? Може, це ожила культурна пам’ять? Та ні, він позбувся того імплантата. І це вивільнило його справжню пам’ять.

Не час сушити собі цим мізки. Він увімкнув принтери й інші пристрої. Одну за одною він згадував свої навички. Як відсканувати паспорта чи іншу посвідку особи. Як витравити водяні знаки чи флюоресцентні стьожки, що дають змогу з’ясувати достеменність документа, а потім створити нові, без будь-яких поміток. Згадав, як сам переробляв пристрої, щоб копіювати мікроскопічні знаки, що не дозволяють фальшувати папери. Як усував таємничі мітки, вигадані виробниками сканерів і принтерів, щоб уникнути виготовлення фальшивок. Як приховував серійні номери, що не побачиш просто так, які дають змогу простежити походження будь-якого документа.

Тепер він розумів, чому Юсеф не вбив його. Він був віртуозом фальшування. Мастаком у підробленні паперів. У нього золоті руки. Він наткнувся на ще одну річ. То була скринька розміром метр на метр, із чарунками, схожа на старий бібліотечний каталог. Усередині зберігалися незаповнені посвідки, ретельно посортовані за призначенням. Поміж ними були й обіцяні Юсефові паспорти. У кожному згорнутий учетверо папірець, де вказано ім’я, прізвище й координати майбутнього французького громадянина, а також фотографія. Усі прізвища схожі на слов’янські. А мармизи — справжнісінька галерея єті.

Він скинув піджака, увімкнув вентиляцію й сів за стола. За ніч йому треба виготовити тридцять документів. Залишалося сподіватися, що разом зі знаннями до нього повернулися і звичні жести, спритність та певність у собі.

Спогади вже набули чіткості. Його кредо фальшувальника. Правила, яких він завжди дотримувався. Ніколи не використовувати дані реальних людей. Ніколи не шахрувати. Не фальшувати банківських і кредитних паперів.

У нього інша місія.

Він створював нових французьких громадян.

Убравши латексні рукавички, він узявся до незаповнених паперів — електронних паспортів зі значком, що свідчив про наявність чіпа. Все за останнім словом техніки.

Уже почав був працювати, аж йому дещо спало на думку. Невдалий задум, та вже пізно відмовлятися від нього. Обома руками від відкинув чуприну: там побачимо.

Поки що до праці.

Треба рятувати шкуру Ноно.

Флері-Мерожі, жіночий ізолятор.

Її неспокійний сон урвався гамором.

У коридорі галасували, балакали, тупотіли. Вона зиркнула на годинника: десята ранку. Встала і притулилася вухом до дверей. Галас дужчав. В’язні аж казилися. Здається, у п’ятницю тут побачення з ріднею.

Вона лягла знову й аж здригнулася, почувши, як гримнуло засувом. На порозі стояла наглядачка. Її переводять до іншої камери. Хочуть запроторити до карцеру. Терміново везуть до слідчого. За кілька секунд вона перебрала всі варіанти.

— Шатле, в кімнату для побачень.

— До мене прийшли?

— Так, хтось із родичів.

Усередині щось урвалося. У неї тільки один родич.

— То ти йдеш чи ні?

Вона вбрала куртку з каптуром і почвалала за наглядачкою. У коридорі вона спробувала пристосуватися до ходи інших бранок. Примари в тренувальних костюмах, чорних чадрах і довгих широких бубу. Регіт, човгання кросівок. Шлях до кімнати для побачень видався їй нескінченним. Тільки калатання серця провадили її вперед. До горла підступала нудота.

Вона й не помітила, як опинилася в учорашньому коридорі. Засклені комірки. Ґрати на вікнах. Двері з шаруватого скла. Та сьогодні атмосфера була тут інакша. У комірках реготалися дітлахи. Об стіну гупав м’яч. Плакало немовля. Ясла якісь, а не в’язниця.

Наглядачка зупинилась і відчинила двері. Чолов’яга, що чекав Анаїс, обернувся.

То був не батько.

То був Матіас Фрер.

Якимось дивом він примудрився промикнутися сюди, відбувши всі перевірки і пройшовши крізь усі контрольні пункти й огляди.

— Ви не вийдете звідси, — сказала вона, сідаючи за стіл напроти нього.

— Не турбуйтеся про мене, — відказав він спокійно.

Вона втягнула голову в плечі, затиснула долоні поміж колінами й зітхнула. Отак вона завжди знаходила в собі сили, щоб упоратися з несподіванкою. Уявила, який у неї вигляд. Обличчя змарніле, сама розпатлана, замурзана. Та й одіж, наче в пацієнтки стаціонару.

Вона звела очі й подумала, що це наразі не має значення. Ось він, перед нею. Змарнілий. Потовчений. Нервовий. У дорогому одязі та з розбитою мармизою. Так довго чекала вона цієї миті… Хоч і не вірила, що вона настане.

— Нам треба поговорити, — так само спокійно мовив він.

Яскравими спалахами замигтіли згадки: ось він біжить будинком марсельського суду, промикається поміж трамваями в Ніцці, цілиться з пістолета в зарізяк на вулиці Монталамбер.

— Але часу в нас усього півгодини, — провадив він, показуючи на годинника на стіні.

— Хто ви сьогодні?

— Ваш брат.

Вона зареготала. Так само втягуючи голову в плечі, вона потерла долоні одна об одну, наче мерзла чи потерпала від наркотичної абстиненції.

— А папери як роздобули?

— Довго розповідати.

— Слухаю тебе, — сказала Анаїс, переходячи на «ти».

Матіас Фрер — той, кого вона так називала — розповів про три вбивства. Мінотавра. Ікара. Урана. Пояснив, що в нього синдром «пасажира без багажу». Назвав три особистості, якими йому довелося побувати. Психіатр Фрер від січня 2010 року. Волоцюга Януш від листопада до грудня 2009 року. Божевільний маляр Нарцис — від вересня до жовтня…

Загалом, нічого несподіваного. Вона вже про все здогадалася або майже про все. Та дещо побачила тільки зараз. Фрер перший опинився коло Ікарового трупа — Бляшаний бачив його на березі. Крім того, дуже важливу роль відігравало тут