Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

в провину хлопців. Коли об одинадцятій годині вечора вона вирушила додому, у шпиталі, здавалось, запанував спокій: обидві дівчини, переведені до відділення № 1, а також Мілліган і Голстон мирно спали у своїх палатах.

Коли о сьомій ранку Пат Перрі прийшла на роботу, чутки вже розповзлись за межі відділення й поширились по всьому шпиталю. Згідно з ними, двох дівчат знайшли на пагорбі п’яними й непритомними. Одяг на Лорі був подертий. Одні твердили, буцімто вона заявила про зґвалтування, тоді як інші запевняли, що нічого такого дівчина не казала. Коли все це сталось, Біллі Мілліган і Ґас Голстон саме були на прогулянці, тож підозра впала на них. Однак у відділенні РІТ майже всі були переконані, що ніякого зґвалтування не було.

До розслідування цієї справи залучили поліцейських, котрі звеліли тимчасово закрити відділення РІТ, щоб усі особи чоловічої статі були на місці для допиту. Лікар Кол побалакав із деякими членами персоналу. Мілліган і Голстон іще не прокинулись. Поставало запитання: хто сповістить Біллі про те, в чому їх із приятелем звинувачують? Пат Перрі бачила, що лікар не хоче робити це особисто. Інші працівники також відмовились брати на себе таке завдання. Перрі не було на роботі того весняного дня, коли Рейджен знавіснів і почав погрожувати санітарам уламком розбитої склянки, проте ті з членів персоналу, яким випало тоді бути на чергуванні, боялись, що Біллі знов оскаженіє, коли почує новини.

Перш ніж розмовляти з юнаками, лікар Кол наказав замкнути двері відділення. Голстон прокинувся першим, і лікар Кол пояснив хлопцеві, в чому його звинувачують. Потім психіатр зайшов до палати Біллі й розповів йому те саме.

Обидва пацієнти спочатку здивувались і навіть образились, почувши, який злочин їм приписують. Але з кожною годиною хлопців дедалі більше охоплювала тривога, яка зрештою переросла в панічний страх. Вони забелькотіли, що їх тепер відішлють до Ліми або ж з’являться люди з ФБР і запроторять їх назад до в’язниці в Лебаноні.

Увесь день їх намагались заспокоїти. Члени персоналу були обурені висунутими проти хлопців звинуваченнями. Вони не вірили, що їхні підопічні до цього причетні. Ванда Панкейк і Пат Перрі втішали Голстона й Міллігана, запевняючи, що ніхто їх нікуди не забере. Втім, обидві медсестри усвідомлювали, що вони розмовляють не з Біллі, а з кимось із його альтер-его. Ванда була впевнена, що це Стів.

Того дня Пат Перрі дала Біллі чималу дозу аміталу, стараючись тримати поведінку юнака під контролем. Той навіть ліг подрімати, після чого, здавалось, йому покращало. Та десь о другій годині пополудні обидва хлопці знову рознервувались. Біллі почав безладно «перемикатися» зі Стіва на Девіда й навпаки: він то жалівся й плакав, то знову виявляв самовладання й разом із Голстоном міряв кроками кімнату, наїжачуючись, коли хто-небудь підходив до них занадто близько. Щоразу, як дзвонив телефон, Біллі здригався й казав:

— Це по мою душу.

Біллі й Голстон засіли у віддаленій частині приміщення, біля замкнених дверей, що вели до пожежного виходу. Юнаки відгородились від решти зали барикадою зі столів і стільців, а тоді зняли з себе ремені й обмотали ними кулаки.

— Щоб ніхто з чоловіків до нас навіть не наближався! — гукнув Стів. — Інакше ми висадимо задні двері.

Лівою рукою він ухопив стілець, тримаючи його перед собою, наче приборкувач левів. Працівники відділення зрозуміли, що не зможуть самотужки впоратися з цією ситуацією, тому оголосили «зелену тривогу». Пат Перрі почула, як повідомлення передали через гучномовці системи оповіщення. Вона очікувала, що через деякий час на допомогу прибіжать вісім-десять охоронців і санітарів із інших відділень, як це завжди бувало в таких випадках.

— Святий Боже! — вигукнула вона, коли двері рвучко розчахнулись.

За ними з’юрмилась ціла орда чоловіків: охоронці, санітари, асистенти психіатрів, куратори, люди з медпункту та з відділення психології, яким тут узагалі не було чого робити, працівники з геріатричного відділення, котрі за звичайних обставин ніколи не відгукнулись би на «зелену тривогу»… Всього збіглось щонайменше тридцять осіб. У Пат Перрі виникло відчуття, що всі вони тільки й чекали на сигнал. Немов зібрались приборкати дикого звіра.

Пат і Ванда стояли зовсім поруч із Біллі й Голстоном, і хлопці навіть пальцем до них не торкались, не кажучи вже про те, щоб заподіяти їм яку-небудь шкоду. Але коли наблизився натовп чоловіків, пацієнти почали загрозливо вимахувати стільцями й показувати кулаки, обмотані ременями.

— Я не поїду до Ліми! — кричав Стів. — Щойно все почало налагоджуватись, як на мене знову хочуть повісити щось, чого я не робив! Тепер у мене немає надії, немає майбутнього!

— Біллі, послухай мене, — озвався лікар Кол. — Ти нічого не досягнеш, реагуючи в такий спосіб. Заспокойся, будь ласка.

— Якщо ви до нас поткнетесь, ми виб’ємо ці двері, візьмемо машину і вшиємося звідси!

— Біллі, ти зараз робиш помилку. Така поведінка тобі не допоможе. Так, проти тебе висунули певні звинувачення, і ця історія може погано скінчитись. Але не можна ж через це викидати такі коники. Ми не дивитимемось на це крізь пальці.

Біллі й чути нічого не хотів.

Тоді його спробував умовити старший психолог Дейв Малавіста:

— Та годі тобі, Біллі. Хіба ж ми коли-небудь тебе підводили? Ми стільки часу й зусиль вклали в твоє лікування! Невже ти гадаєш, що ми так просто дозволимо тебе забрати? Ми хочемо допомогти тобі, а не зробити гірше. Персонал не вірить у всі ці нісенітниці. Ми маємо записи, в яких чітко вказано, коли ти пішов і коли повернувся, а також аналогічні записи про дівчат. Розслідування покаже, що ти тут ні до чого.

Біллі опустив стілець на підлогу й вийшов із закутка. Він угамувався, і юрба розійшлась. Але невдовзі Біллі знову почав схлипувати. Голстон же тим часом продовжував дивитися на всіх вовком. Він без упину ремствував, що їх із Біллі заберуть, чим дедалі більше засмучував свого товариша.

— Нічого хорошого нам не світить, — мимрив Голстон. — Мене вже не вперше несправедливо обмовляють. Ось побачиш: до нас тишком-нишком підкрадуться й нападуть без попередження. Вивезуть нас звідси, і більше ніхто нас ніколи не побачить.

Пат зроду не бачила членів персоналу в такій напрузі, як того дня. У всіх було передчуття, що станеться щось кепське.

О третій годині пополудні відбулась перезміна. Замість молодих медсестер на чергування вийшли літні жіночки — Ейлін Макклеллан і Кетрін Ґіллотт. Пані Ґіллотт дуже здивувалась, почувши про слідство з приводу зґвалтування. Попереджена ранковою зміною, вона старалась заспокоїти Міллігана й Голстона. Проте з кожною годиною хлопці дедалі більше хвилювались. Вони знову почали кидати