Читати книгу - "Сонячний Птах"

раз набігала йому на уста й примушувала його темні очі іскритися.

Він повернувся до Опета опівночі, поспав п’ять годин, а тепер, помившись й одягшись у свою найкращу білизну, послав рабиню, щоб вона покликала пророчицю Опета зустрітися з ним. Уся кров і всі пристрасті останніх тижнів, проведених на пагорбах, які оточували долину великої річки, тепер були забуті в чеканні зустрічі з Таніт. Він забув і про скалічене тіло Селени, яке притягли до табору за бойовим слоном, про високу постать Тимона, зігнутого під вагою ланцюгів і свого горя, коли його повели геть наглядачі рабів, забув про його грізний звинуватливий погляд, спрямований на Гая, про його закуті в ланцюги руки, які він підняв жестом погрози чи благання, Гай не міг зрозуміти, що саме ховалося за тим жестом. Забув і про те, як свистів і сичав канчук наглядача рабів, опускаючись на чорні закривавлені плечі, канчук завтовшки з палець, який шмагав, не розтинаючи шкіру. Уперше відтоді, як усе сталося, Гай цим не переймався, бо все його єство заповнилося радістю кохання.

Замислено випнувши губи, він капнув чотири краплі прозорої рідини з голубої скляної пляшечки у вино, заткнув пляшечку й помішав вино вказівним пальцем, замислено обсмоктавши палець і зморщивши носа перед слабким пліснявим запахом наркотику. Він додав у вино трохи дикого меду, щоб замаскувати запах і смак, покуштував вино знову й, нарешті задоволений, поставив чашу на дерев’яний стілець поряд із купою подушок. Там уже стояла тарілка з тістечками й цукерками. Гай накрив чашу з вином клаптем шовкової тканини, потім із втіхою подивився на свої приготування. Він узяв лютню, піднявся сходами на дах і сів там біля парапету. Налаштував інструмент і став бренькати на ньому, тренуючи голос і пальці й дивлячись у вузький провулок, що вів до парадних воріт його дому.

В осяйному світлі ранку води озера були ясно-блакитними, лише трохи темнішими, аніж небо. Вітер збрижив поверхню озера легенькими хвилями, й одна з галер Габбакука Лала, піднявши весла, наближалася до гавані під великим трикутним вітрилом. Морські птахи летіли за нею, ширяючи над її кормою.

Високо над озером полуденні хмаринки формувалися у високі спінені грозові хмари. «До заходу сонця буде дощ», – подумав Гай, відчуваючи грім у повітрі, в тому, як доторкався одяг до його шкіри та до кучерів його бороди.

Йому перехопило дух, а музика завмерла під його пальцями, коли дві постаті повернули в провулок і рушили до воріт його дому. Вони були вдягнені в грубі плащі з брунатними каптурами, які вдягають жриці Астарти, коли виходять назовні зі своїх храмів. Проте мішкувата й груба одіж не могла приховати ані швидку ходу та юну поставу вищої з двох постатей, яка йшла попереду, ані похилий вік і важке пересування сутулої жінки, що шкутильгала за нею. Старечий голос, засапаний і тонкий, роздратовано вигукнув:

– Моя пані, повільніше! Благаю вас не бігти так швидко!

І Гай від радості усміхнувся. Рабиня відчинила ворота, й, коли вони увійшли в двір, Гай щосили вдарив по одній струні на лютні, й Таніт завмерла на місці. Стара нічого не почула й пішла до будинку з бурчанням і мурмотінням, а Таніт досі дивилася на Гая, що сидів на даху біля парапету.

Він заспівав, і дівчина, що стояла під ним, підняла з обличчя каптур і дозволила йому впасти собі за спину. Вона розпустила волосся, дивлячись на його обличчя великими зеленими очима захоплено і врочисто. Він проспівав пісню, яку написав у пустелі, пісню, присвячену Таніт і записану до золотої книги, й, коли остання нота продзвеніла в ясному повітрі ранку, щоки в Таніт зарожевіли, а губи затремтіли.

Гай спустився сходами й зупинився біля неї, не торкаючись її.

– Ти моя душа, – ніжно промовив він, і вона хитнулася до нього, ніби підштовхувана силою, що перебувала поза її контролем.

– Мій володарю, я не можу довіряти собі, стоячи з тобою там, де інші очі можуть нас побачити. Я боюся, що не зможу стримувати своє кохання, й навіть сліпий зможе його побачити. Будь сильним за мене.

Гай узяв її за лікоть і повів у дім. Коли вони йшли до вітальні, Таніт легенько спіткнулася й на мить притиснулася до нього.

– О, я не можу більше терпіти, – сказала вона, і голос Гая тремтів, коли він відповів:

– Почекай лише одну мить, любове моя. Лише одну коротку мить.

Стара жриця вже сиділа на подушках, жуючи тістечко беззубими яснами, крихти та слина падали їй на сукню, і вона щось мурмотіла, гірко нарікаючи на свої хвороби та болі.

Гай обійшов навколо неї і взяв наготовлену чашу з вином в обидві руки. Не сумніваючись у тому, що стара жриця глуха, він запитав Таніт:

– Вона сильна?

– Не менш сильна, ніж більшість чоловіків, – усміхнулася Таніт. – Хоч вона цього й не визнає.

– Вона не нарікає на болі в грудях або на задишку?

– Ніколи. – Таніт була заінтригована. – А чому ти запитуєш?

– Я влив кілька зоряних крапель у її вино, – пояснив Гай. – Але я не хочу, щоб вона заснула навіки.

На обличчі Таніт сяйнула усмішка, освітивши зелені глибини її очей і зблиснувши на зубах.

– О, святий отче, як добре ти придумав.

Вона сплеснула руками – дитячий жест, який завжди зворушував Гая до найглибших глибин його єства.

– Скільки крапель? – запитала Таніт.

– Чотири, – зізнався Гай.

– Можливо, ще кілька крапель не зашкодили б їй, – сказала Таніт. – Я не бачила тебе, святосте, багато тижнів. Нам треба багато чого обговорити.

А стара жриця кивала головою й робила гримаси, які свідчили, що вона розуміє кожне слово. Гай на мить замислився, але потім твердо відмовився від спокуси.

– Ні, – сказав він. – Чотирьох крапель досить.

І він обійшов жрицю й став перед нею. Зморшкувате обличчя, схоже на мордочку мавпи, розпливлося в широкій беззубій усмішці, й вона потяглася до чаші обома кощавими лапами, на яких виразно проступали старечі плями та сині вени.

– Ти маєш добре серце, святосте, – проникливо припустила вона.

Вони посідали перед старою жрицею й, розмовляючи, весь час стривожено поглядали на неї. Стара карга розтягувала свою втіху, цмулячи вино й шумно перекочуючи його в роті, перш ніж проковтнути його й щасливо прицмокнути.

– Відколи ми розлучилися, я багато думав про те, що відбулося між нами, – признався Гай, не дивлячись на Таніт.

– Я ні про що інше й не думала.

– Як людина, чиє життя присвячене служінню богам, я був дуже стурбований тим, що ми згрішили проти них, – сказав їй Гай.