Читати книгу - "Сонячний Птах"

class="p1">– Не може бути гріха в тому, що дарує так багато втіхи й щастя.

– Я попросив богів призначити випробування для мене, щоб визначити, вчинив я чи не вчинив гріх.

Гай досі не дивився на неї, але Таніт поглянула на нього гострим поглядом, і її голос пролунав сердито:

– Ти ж не наражав себе на дурний ризик чи наражав?

– Моє випробування закінчилося успішно – я не обманув богів.

Гай хотів, щоб вона його зрозуміла, й вона його зрозуміла добре.

– Я забороняю тобі ці дурні чоловічі витребеньки. Мене охоплює тремтіння, коли я думаю, яку дурницю міг ти вчинити в тій пустелі.

Вона не на жарт розгнівалася.

– Так було треба. Я мусив надати богам можливість виразити свій гнів.

– Вони могли не менш успішно виразити свій гнів ударом блискавки або падінням дерева! Я не хочу, щоб ти провокував їх забрати в тебе життя.

– Таніт, будь ласка, дозволь мені…

– Я бачу, мій володарю, що за тобою в майбутньому буде потрібен суворіший нагляд. Я хочу мати коханця, а не героя.

– Але ж, Таніт, відповідь богів була сприятливою. Невже ти не розумієш, що відтепер ми можемо не почуватися винними.

– Я ніколи не почувалася винною, ні тоді, ні тепер. Але, святосте, я відчую гнів, супроти якого гнів богів видасться незначним, якщо ти знову без потреби ризикуватимеш своїм життям.

Гай обернувся до неї й похитав головою з насмішкуватим смутком:

– О, Таніт, що я робив би, якби ти мене не кохала?

І суворий вираз її обличчя пом’якшав.

– Мій володарю, такого ніколи не буде.

У цю мить порожня чаша випала з рук старої жриці й покотилася в один із кутків глиняною долівкою. Її кола дедалі звужувалися, аж поки вона зупинилася, й настала тиша, а тоді жриця втішено захропіла й нахилилася вперед. Гай зловив її на руки й поклав на подушки. Він примостив її якнайзручніше й скромно обсмикнув їй сукню. Вона всміхалася й щось бурмотіла та посвистувала уві сні.

Гай випростався й побачив, що Таніт уже стоїть поруч із ним. Вони обернулися одне до одного й обнялися, притискаючись повільно й обережно. Її губи були гладенькими, прохолодними й твердими. Її м’яке волосся лоскотало йому щоки, а тіло відважно притискалося до його тіла.

– Таніт, – прошепотів він. – О, Таніт, я так багато хочу тобі сказати!

– Мій володарю, я не чула нічого приємнішого, ніж звук твого голосу. Твою мудрість і дотепність славлять у всіх чотирьох царствах, але прошу тебе, не говори тепер.

Таніт лагідно визволилася з його обіймів, взяла його за руку й повела з кімнати.

Протягом наступних місяців супутниця Таніт особливо приохотилася до Гаєвого вина. Під час храмових свят вона мала звичай нарікати на якість вина, яке роздавала превелебна мати, порівнюючи його з іншим, і завжди закінчувала словом похвали на адресу святого отця.

– Який чудовий чоловік, – мала звичай вона казати тим, хто слухав її. – Він не дозволяє собі ніяких дурниць, які ми спостерігаємо в інших. Чи я розповідала вам про Растафу Бен-Амона, святого отця в часи правління сорок четвертого Великого Лева, коли я була послушницею? Ото був чоловік!

Її старі очі трохи затуманювалися, а з рота в неї витікала цівка слини.

– Він умів випити! – казала вона тоном ображеної доброчесності. – Умів побитися. Ну й усе інше. – Потім вона кивала головою з виразом глибокої мудрості. – Жахливий, жахливий чоловік!

І ніжно всміхалася своїм давнім спогадам.

Зі шкіряної труби, латаної-перелатаної смолою, долітали слабкі подмухи повітря, схожі на дихання динозавра, який конає в агонії. Накачувана великими міхами на поверхні, циркуляція свіжого повітря втрачала більшу частину своєї сили тут, на глибині сімдесятьох футів.

Тимон прихилився до мокрої скельної поверхні, притуливши обличчя до виходу зі шланга, задихаючись біля цієї вбогої струминки повітря в пекельній спеці та в насиченому сіркою повітрі підземного забою. Він дуже схуд, кожне ребро випиналося під чорною шкірою, обриси кожного м’яза і кожного сухожилка проступали на поверхню тіла. Його голова була схожа на череп із кощавими щоками й глибокими провалинами очей, у яких досі жевріли жарини його незламного духу.

Весь жир і вся зайва плоть були спалені на ньому тяжкою невпинною працею і спекою. Навіть тепер блискуча волога вичавлювалася з пор його шкіри, підкреслюючи шрами, які змережували в усіх напрямках його спину й закручувалися до грудної клітки – шрами, якими були розмальовані руки й ноги, шрами, що давно загоїлися в товсті рубці та блискучі жолобки, шрами свіжі й рожеві, шрами, досі покриті струпами, які сочилися гноєм. Важкі ланцюги вільно висіли на його шиї, зап’ястках та щиколотках. Вони натерли грубі мозолясті кола на його шиї та руках і ногах, отже, знаки раба, які він матиме до могили.

Він вдихнув повітря, груди всмоктали його, роздулися й стиснулися, ребра під шкірою розкрилися й закрилися. Навколо нього завихрювався дим, затьмарюючи світло від лампи. Неймовірна спека мерехтіла в повітрі, а скеля попереду досі світилася від жару, хоч вогнища вже згоріли й перетворилися на високі купи попелу.

Ось уже п’ять днів вони намагалися пробитися крізь це вкладення зеленого скельного серпентину, яке перекривало золоту жилу. Шістнадцятеро людей померли в цій спробі, задушені парою й димом, вбиті уламками, що розліталися під час вибуху скелі, або просто не витримавши жароти й упавши непритомними на розпечену підлогу й підсмажившись на ній, і їхня плоть приліпилася до гарячої скелі, а потім смердючими шматками відривалася від кісток.

Із шахти зверху на сплетеній з очерету мотузці йому спустили бурдюк із водою. Виготовлений із цілої шкури бика, акуратно зашитий і на швах заліплений смолою бурдюк містив у собі сорок галонів рідини – суміші води й вина.

Тимон умочив шкіряний плащ у смердючу теплу воду в дерев’яному кориті, що стояло поряд, потім одну за одною підняв обидві ноги й устромив їх у корито, намочивши шкіряні гетри й сандалі. Підошви сандаль були потовщені п’ятьма шарами шкіри, щоб захистити ноги від жару скельної підлоги. Тимон накинув плащ собі на плечі, зав’язав собі рот і ніс мокрою ганчіркою, вдихнув останній ковток повітря зі шкіряної труби і затримав його. Потім пірнув під бурдюк із водою, що коливався перед ним, і взяв його вагу собі на плечі. Випроставшись, він розв’язав вузол, яким бурдюк був прив’язаний до мотузки, й, низько нахилившись під вагою рідини, подибав, спотикаючись, угору тунелем.

Коли він наблизився до розпеченої лавою поверхні, мокрі підошви його сандаль засичали й засмерділи. Він відчував жар крізь товсту